Дівчата, зізнавайтеся, хто з вас Олеся? дівчина з хитрим поглядом оглядала нас із подругою.
Я Олеся. А що? здивовано відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Віталіка, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула мені.
Від Віталіка? А де ж він сам? здивувалася я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він на тебе, Олесю, як на манну небесну. Очі прогляді́в. А цей лист дав мені перечитати, щоб я помилки виправила. Не хотів Віталік перед тобою соромитися. Ну, мені час скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й побігла.
Якось ми з подругою, гуляючи, випадково зайшли на територію незнайомої установи. Нам було по шістнадцять, літні канікули радували, хотілося пригод.
Ми з Марійкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте знайомитися, хлопець простягнув мені руку. Віталік.
Я у відповідь:
Олеся. А це моя подруга Марійка. А мовчазного друга як звати?
Микола, тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам занадто серйозними та старомодними. Віталік з виглядом знавця зауважив:
Дівчата, навіщо ви носите такі короткі спідниці? А в Марійки дуже сміливий виріз.
Гм Хлопці, не заглядайте, куди не треба. А то очі, не дай Боже, розбіжаться у різні боки, сміялися ми з Марійкою.
Та як же не заглядати? Ми ж хлопці. Може, ви ще й палите? допитувався чемний Віталік.
Звичайно, палимо. Але не в затяжку, жартували ми.
І тільки тепер ми з Марійкою помітили, що у хлопців щось не так із ногами. Віталік ледве пересувався, Микола помітно кульгав.
Ви тут лікуєтеся? припустила я.
Так. Я в мотоцикл врізався. А Микола невдало зі скелі в воду стрибнув, вимовляв Віталік, ніби заучений текст. Нас скоро випишуть.
Ми з Марійкою, звісно, повірили цій «легенді». Тоді ми й гадки не мали, що Віталік і Микола інваліди дитинства. Вони були приречені жити в інтернаті. А ми з подругою стали для них глотком вільного світу.
Вони жили та вчилися в закритому інтернаті. У кожного такого хлопця була готова вигадана історія нібито аварія, падіння, бійка
Віталік і Микола виявилися цікавими, начитаними, мудрими не за віком.
Ми з Марійкою почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наш короткі зустрічі стали звичкою.
Віталік почав дарувати мені квіти, зірвані з клумби, Микола щоразу ніс оригамі, зроблені своїми руками, і соромливо подавав Марійці.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Віталік біля мене, Микола відвертався до нас спиною і всю увагу приділяв Марійці. Подруга червоніла, але було видно їй приємно в суспільстві соромязливого Миколи. Ми говорили про все і ні про що.
Промайнуло ласкаве літо. Настала дощова осінь. Канікули скінчилися, попереду випускний клас. Одним словом, ми з Марійкою напроч