“Наталю Степанівно, я з вашим сином більше жити не буду, так і передайте,” рішуче сказала Марічка.
“А з ким ти тоді житимеш? Хто тебе візьме з дитиною? Не бачу я за твоєю хатиною черги з королевичами,” буркнула свекруха.
Марічка складала речі доньки. Свої вже лежали у валізці лише найнеобхідніше. Решту встигне забрати пізніше.
Її рухи були спокійні й чіткі: упакувала теплий костюм Тетянки подумки поставила галочку. Поклала черевики ще одну.
Вона більше не плакала. Однієї безсонної ночі вистачило, щоб зрозуміти з Олегом треба розлучитися.
Вона чула, як він повернувся вдома. Заглянув у спальню, а, не побачивши дружини, відчинив двері до дитячої. Марічка вдала, що спить.
Вранці, перед роботою, Олег знову підійшов до дверей кімнати Тетянки. Постояв, потоптався, але увійти не наважився відклав розмову на вечір.
Але жодної розмови не буде, бо за півгодини Марічка викличе таксі й поїде з двома річками Тетянкою до своїх батьків.
Після вчорашнього вона не хотіла навіть дивитися на чоловіка.
До його пятничних повернень “під парасолькою” вона звикла. Але вчора була середа. До того ж, зранку Марічка просила його прийти раніше й посидіти з донькою, поки вона зустрінеться з подругою Оксана обіцяла допомогти знайти віддалену роботу.
Залишити Тетянку з ним у такому стані вона не наважилася й відклала зустріч. Олегу це не сподобалось:
“Ти кому дзвониш? Про яку зустріч?” накинувся він.
“З Оксаною. Ми домовилися, але я не можу залишити Тетянку з тобою.”
“Чому не можеш?”
“Подивись на себе в дзеркало. Іди проспися завтра на роботу,” сказала Марічка і пішла на кухню.
“Стояти!” ревнув Олег і схопив її за руку. “Чим тобі мій стан не подобається? Ми трохи посиділи з хлопцями, у Віталіка день народження. Принцеса! Я сам вирішую, як мені повертатися додому!”
Марічка спробувала вирвати руку:
“Відпусти! Мені боляче! Ти зовсім з глузду зїхав!”
Вона рвонулася, Олег похитнувся й ледь не впав.
“Ах, ти так!” скрикнув він, і кулак влучив їй у перенісся.
Марічка схопилася за обличчя. Олег, ніби сам злякавшись свого вчинку, відпустив її й хотів щось сказати. Але вона повернулася й пішла до доньки.
“Подумаєш, принцеса!” крикнув він і вилетів з квартири.
“Принцесою” її називала свекруха. Наталія Степанівна одразу не взлюбила невістку.
“Двадцять один рік, а вона на батьківській шиї сидить! Вчиться! А в мене в цьому віці вже одна дитина була й друга на підході!”
“Чоловік, хата, город, господарство! А вона вчиться! Принцеса! Намучишся ти з нею, Олеже. Знайшов би дівчину простішу!”
Батьки Марічки теж не схвалювали зятя.
“Куди ти поспішаєш? Олег не остання людина на землі! Зустрічайся, але не йди одразу під вінець! Подивися на його сімю. Подумай.”
І Марічка подумала. Але зрозуміла помилку лише через півроку. Могла б піти, але було соромно зізнатися, що батьки мали рацію. До того ж, вона вже чекала дитину.
Народження Тетянки Олега не змінило. Він і далі вважав, що господарство й догляд за дитиною справа дружини.
Її погане самопочуття, хвороба доньки ніщо не виправдовувало не прибраної хати чи не приготованої вечері.
“З однією дитиною не впораєшся? Як інші жінки все встигають?”
“Ти б сам спробував з Тетянкою провести день,” відповідала Марічка.
Рожевих окулярів давно не було. Вона все частіше згадувала мамині слова: “Не поспішай, подивися на його родину.”
Кілька разів вона збиралася піти, але Олег обіцяв змінитися. Вона вірила.
Але після вчорашнього удару зрозуміла більше не може.
Соромно перед батьками? Так. Але жити з чоловіком, який піднімає на неї руку, вона не хоче. І не хоче, щоб Тетянка росла в такій атмосфері.
Мати побачила з вікна, як до хати підїхало таксі, і з нього вийшла Марічка з донькою на руках.
“Петре, йди допоможи з валізою,” сказала вона чоловікові.
Коли Марічка зняла окуляри, батьки аж зблідли: ліве око опухло, під ним синці.
“Це Олег?!” скрикнула мати.
Марічка кивнула.
“Зараз я йому покажу!” розгнівався батько.
“Тату, ні. Я його покараю по-іншому,” зупинила вона його. “Краще допоможи забрати наші речі.”
За речами поїхали батько й дядько, а потім відвезли Марічку до лікарні.
“Якщо хочете подавати заяву, довідка з травмпункту не допоможе. Треба до судмедексперта,” пояснив дядько.
“Завтра поїдемо,” сказав батько.
Олег повернувся з роботи з квітами й іграшкою. Але вдома було порожньо. Ні речей, ні ліжечка Тетянки.
Він дзвонив Марічці