За тобою мама прийшла, збирайся.
Всі кажуть, що кожна дитина в дитбудинку мріє про ці слова. Але Олеся здригнулась, ніби отримала ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Ганна Петрівна дивилась на неї, не розуміючи, чому дівчинка не тішиться. Життя в дитбудинку не мед. Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Олесю повертають у рідний дім, а вона наче в воду опущена.
Не хочу, промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Марійка зиркнула на неї, але мовчала. Їй теж було незрозуміло. Сама б Марійка з радістю повернулась додому, та кому вона там потрібна?
Олесю, ну що ти? спитала Ганна Петрівна. Там мама тебе чекає.
Не хочу її бачити. І назад до неї не хочу.
Інші дівчата теж прислухалися, тож Ганна Петрівна вирішила, що ця розмова не для сторонніх вух.
Пішли зі мною.
Вихователька відвела Олесю до кабінету і співчутливо глянула на неї.
Твоя мама, звісно, помилялася. Але вона намагається виправитись. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Олеся хитнула головою. Я в дитбудинку вдруге. Коли мене перший раз забрали, мама вдавала, що одужала. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалась на роботу. А коли прийшли з перевіркою, усе виглядало як у казці. А потім мене повернули, і вона знову пустилася у всі тяжкі. Я їй потрібна лише для допомоги.
Олесю, але я ніяк не можу на це вплинути. Та й вдома, мабуть, краще, намагалася вмовити Ганна Петрівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірчатих кросівках, коли за вікном мінус двадцять? Або ховатися у кімнаті й молитися, щоб мамині собутильники до тебе не зайшли? Чому її, нарешті, не позбавлять батьківських прав?!
У Олесі на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують, одягнуть і вона у безпеці. А вдома пекло.
Я не можу тобі нічим допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Олесю. Дівчинка була яскрава, розумна, що рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, поки не спилася. І хоча Ганна Петрівна працювала тут сім років, уперше зустріла дитину, яка не хотіла їхати додому.
А я можу сама жити? спитала Олеся. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Ганна Петрівна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Ганна Петрівна теж думала, що Олеся для свого віку занадто доросла. Але нічого не могла вдіяти.
На жаль, ти маєш бути під опікою справжнього дорослого. Може, є хтось, хто міг би оформити опіку? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї мами.
У мене більше нікого нема Поки була жива бабуся, ще якось виживали, а тепер кінець світу.
А батько?
Запив Помер.
Олеся сказала це так спокійно, ніби й мовити про очевидне. Хоча в її випадку так і було.
У нього не було родичів?
Олеся задумалася.
Здається, у нього була жива мати, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію, усміхнулась вона. Я б теж не спілкувалася.
Давай так, нахилилася Ганна Петрівна, ти спробуєш пожити з мамою, а я спробую знайти твою бабусю. Домовились?
Олеся кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мама влаштувала цілий спектакль. Кинулася до дочки, ридаючи на весь дитбудинок. Благала пробачення, обіймала.
Але Олеся не реагувала. Вона знала: варто їм повернутися додому і мама знову стане тією самою.
Так і сталося. Перший день вона ще трималася, а на другий вже принесла з магазину пляшку.
І все пішло по колу. Мама пила, з роботи її звільнили. Олеся знову опинилася в пеклі.
Коли через кілька місяців до неї в кімнату вночі ввалився п’яний чоловік, і Олеся ледве його вигнала, вона зрозуміла годі.
На щастя, Ганна Петрівна дала їй свій номер. Олеся подзвонила. Сказала, що або йде на вулицю, або повертається в дитбудинок.
Я знайшла твою бабусю, промовила жінка. Спробую з нею поговорити. Якщо погодиться і умови підходящі їй оформлять опіку.
Олеся напол