За тобою прийшла мама, збирайся.
Кажуть, що кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Соня здригнулася, ніби від ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Олена Вікторівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовсім не радіє. Адже життя в дитбудинку не цукор. Багато хто втікав звідси просто на вулицю. А тут Соню повертають у рідний дім, а вона навіть не задоволена.
Не хочу, промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Марійка глянула на неї, але мовчала. Їй теж було незрозуміло. Вона б і сама з радістю повернулася додому, якби хтось її там чекав.
Сонечко, ну що ти? спитала Олена Вікторівна. Там тебе мама чекає.
Не хочу її бачити. І не хочу до неї повертатися.
Решта дівчат теж прислухалися, і Олена Вікторівна зрозуміла ця розмова не для сторонніх вух.
Пішли зі мною.
Вихователька відвела Соню до кабінету й співчутливо глянула на неї.
Твоя мама, звісно, наробила помилок. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Соня хмикнула й похитала головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мама вдавала, що виправилася. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою, усе виглядало гарно. А потім мене повернули і вона знову розслабилася. Я їй потрібна лише для допомоги.
Сонечко, але я нічого не можу зробити. Адже вдома, напевно, краще? намагалася вмовити Олена Вікторівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих кросівках, коли за вікном мінус двадцять? Або ховатися в кімнаті й молитися, щоб мамині собутильники до тебе не зайшли? Чому її, нарешті, не позбавлять прав?!
У Соні на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала її нагодують, одягнуть і захистять. А вдома пекло.
Я не можу тобі допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Соню. Дівчинка була розумна, смілива що рідкість у дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, поки не спилася. І хоча Олена Вікторівна працювала тут сім років, уперше побачила дитину, яка не хотіла повертатися додому.
А я можу жити сама? спитала Соня. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Олена Вікторівна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Олена Вікторівна теж думала, що Соня для свого віку занадто доросла. Але нічого не могла зробити.
На жаль, ти маєш бути під опікою. Може, є хтось, хто міг би оформити опікунство? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї мами.
У мене більше нікого нема Поки була жива бабуся, ще якось виживала, а тепер кінець.
А батько?
Спився Помер.
Соня сказала це так спокійно, ніби це було звично. Хоча для неї так і було.
У нього не було родичів?
Соня задумалася.
Здається, його мати ще жива, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію, хмикнула вона. Я б теж не спілкувалася.
Давай так, нахилилася Олена Вікторівна, ти спробуєш пожити з мамою, а я пошукаю твою бабусю. Договорилися?
Соня кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мати влаштувала цілий спектакль. Кинулася до доньки з риданням, благала прощення, обіймала її.
Але Соня навіть не відреагувала. Вона знала варто їм повернутися додому, і все стане як раніше.
Так і сталося. Перший день мати ще трималася, а на другий вже принесла з магазину горілку.
І все пішло по колу. Мати пила, її звільнили з роботи. Соня знову опинилася у пеклі.
Коли через пару місяців до неї в кімнату вночі ввалився пяний чоловік, і Соня ледь вигнала його, вона зрозуміла годі.
На щастя, Олена Вікторівна дала їй свій номер. І Соня подзвонила. Сказала, що або йде на вулицю, або повертається в дитбудинок.
Я знайшла твою бабусю, промовила жінка. Спробую з нею поговорити. Якщо погодиться, вона зможе оформити опіку.
Соня наполігла поїхати разом. Хоч вона й не знала бабусю, сподівалася, що та не прогна