Оленко Дмитрівно, треба дівчині продовжувати навчання. Такі яскраві голови рідко зустрічаються. Вона має особливий дар до мов, до літератури. Побачили б ви її твори!
Моїй доньці було три роки, коли я знайшла її під мостом у калюжі. Виростила як рідну, хоча люди й перешіптувалися за спиною. Тепер вона вчителька у місті, а я все так само живу у своїй хатині, перебираючи спогади, як дорогоцінні намистини.
Підлога скрипнула під ногою знову думаю, треба полагодити, але все руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє листя, але чорнило все ще зберігає мої думки. За вікном мете, береза втупує гілкою, ніби проситься у хату.
Чого це ти розгойдалася? питаю її. Почекай, весна прийде.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш сама, усе навколо здається живим. Після тих страшних часів я лишилася вдовою мій Андрій загинув. Останній його лист досі зберігаю, пожовклий від часу, затертий на згинах стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить мене, що заживемо щасливо А за тиждень дізналася.
Дітей Бог не дав, може, й на краще у ті роки прогодувати було нічим. Голова колгоспу, Василь Іванович, завжди мене втішав:
Не журся, Оленко. Ти ще молода, заміж вийдеш.
Більше не піду, твердо відповідала. Одного разу кохала, досить.
У колгоспі працювала від ранку до ночі. Бригадир Петренко, бувало, кричить:
Оленко Дмитрівно, годі вже, іди додому!
Встигну, кажу, поки руки працюють, душа не старіє.
Господарство в мене було невелике коза Марта, така ж уперта, як і я. Пять курочок вони мене краще за півня будили. Сусідка Гафія часто жартувала:
Ти, бува, не індик? Чого це твої кури раніше всіх співають?
Город тримала картопля, цибуля, буряк. Усе своє, з землі. Восени робила закрутки огірки, помідори, гриби. Взимку, бувало, відкриєш баночку і ніби літо вертається.
Той день памятаю, як зараз. Березень був сирий, мокрий. Зранку дощ ішов, до вечора підмерзло. Пішла до лісу по хмиз піч топити треба. Валежнику після зимових бур багато було. Зібрала вязанку, йду додому повз міст, чую дитина плаче. Спочатку подумала вітер. Але ні, виразно так, по-дитячому.
Спустилася під міст дівчинка маленька сидить, уся в багнюці, платтячко мокре, очі налякані. Побачила мене замовкла, тільки тремтить.
Ти чия, дитинко? питаю тихо.
Мовчить, лише дивиться. Губи синенькі від холоду, руки червоні.
Замерзла зовсім, кажу. Ходімо, я тебе додому відведу.
Підняла її легка, як пірїнка. Закутала в свою хустку, притиснула. А сама думаю яка ж мати дитину під мостом кинула?
Хмиз кинула було вже не до нього. Всю дорогу дівчинка мовчала, лише міцно трималася за мою шию.
Принесла додому, сусіди тут як тут новини в селі швидко розлітаються. Гафія перша прибігла:
Господи, Оленко, де ти її взяла?
Під мостом знайшла. Покинута.
Ой, лишенько А що ж робитимеш?
Як що? Залишу в себе.
Ти що, з глузду зїхала? це вже баба Параска підійшла. Куди тобі дитину? Чим годуватимеш?
На що Бог дасть.
Затопила піч, гріла воду. Дівчинка вся в синцях, худа. Викупала її, закутала в стару кофту.
Їсти хочеш?
Кивнула.
Налила їй борщу, хліба відрізала. Їсть акуратно видно, не вулична.
Як тебе звуть?
Мовчить. Чи боїться, чи не вміє говорити.
Спати поклала її на ліжко, сама на лавці. Вночі кілька разів прокидалася перевірити. Спить, згорнувшись.
Зранку пішла до сільради. Голова, Іван Федорович, лише руками розвів:
Ніхто дитину не шукає. Може, з міста підкинули
Що робити?
За законом у дитячий будинок.
Серце стиснуло:
Дайте мені час може, батьки знайдуться. А поки я її в себе залишу.
Подумай добре
Вже вирішила.
Назвала її Соломією на честь своєї матері. Батьки так і не зявилися. Але я до неї всією душею привязалася.
Спочатку вона не говорила, лише оченятами вод