Пані Лисенко знову відвела погляд до бокового вікна. Автомобіль повільно посувався серед клаксонів міста, але всередині запанувала важка тиша, немов перед бурею. Марко відчував, як кожна секунда тягнеться, наче струна, напружена до межі.
Марку, прошепотіла вона після довгої паузи, двадцять років я жила з таємницею. І сьогодні більше немає чого приховувати.
Він не наважився відповісти. Його пальці зціпили кермо, а в дзеркальнику палали очі.
Ти памятаєш, продовжила вона, коли діти були маленькі? Олесь плакав безперестанку,