— Ганно Василівно, цій дівчині судилося вчитися далі! Така яскрава голова — це рідкісний скарб. У неї надзвичайний талант до мов і літератури. О, якби ви могли прочитати її твори!

12 червня, 1934 року

Сьогодні зі мною знову говорила вчителька, Оксана Михайлівна:

Ганно Іванівно, цій дитині треба навчатись далі. Такі яскраві голови рідкість. Вона має особливий дар до слів, до літератури. Коли б ви тільки бачили її твори!

Моїй доньці було три роки, коли я знайшла її під мостом у Дрогібечі, вся в болоті. Виростила як рідну, хоч люди й пошепки судили. Тепер вона вчителька у Львові, а я все так само живу у своїй хатині, перебираючи спогади, наче намистини.

Скрипить підлога треба б полагодити, але руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє листя, але чорнило досі живе. За вікном крутиться сніг, верба стукає гілкою, немов благає впустити.

Чого розгулялася? питаю. Почекай, весна прийде.

Смішно розмовляти з деревом, але коли живеш сама, усе навколо стає живим. Після тих страшних років я лишилася вдома мій Іван загинув. Останній лист від нього досі зберігаю, зігнутий, зітряний від безлічі перечитів. Писав, що скоро повернеться, що любить, що заживемо щасливо А через тиждень дізналася правду.

Дітей Бог не дав може, і на краще. У ті роки навіть картоплі не вистачало. Голова колгоспу, Василь Онисивович, завжди мене втішав:

Не журися, Ганно. Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка.

Одного разу любила, і досить, відповідала я.

Працювала від ранку до ночі. Бригадир, Петро Дмитрович, бувало, гукав:

Ганно Іванівно, годі вже, іди додому!

Встигну, казала я. Поки руки працюють, душа не старіє.

Господарство було скромне: коза Марта, пять курей вони мене будили краще за півня. Сусідка Галина жартувала:

То, може, ти не індичка? Чому твої кури завжди перші співають?

Город був невеликий картопля, буряки, морква. Все своє, з землі. Восени робила соління огірки, помідори, гриби. Взимку відкриєш банку і запах літа заповнює хату.

Той день памятаю, немов сьогодні. Березень. Дощ із снігом. Пішла до лісу по хмиз, іду повз міст чую дитячий плач.

Спустилася вниз дивиться на мене маленька дівчинка. Весь одяг мокрий, очі, як у зляканого зайченка.

Ти чия, дитинко? запитала я тихенько.

Мовчить, лише тремтить. Руки синенькі від холоду.

Замерзла зовсім, буркнула сама до себе. Ходімо, затеплимо тебе.

Загорнула її в свою хвартушину, притиснула до грудей.

В селі новина розлетілася миттєво. Сусіди зібралися:

Боже, Ганно, звідки вона?

Під мостом, відповіла. Покинута.

Що ж ти з нею робитимеш?

Як що? Залишаю собі.

Василь Онисивович запропонував віддати її до дитячого будинку, але я відмовилася.

А хто її там любитиме?

Назвала її Соломією на честь батькової матері.

Спочатку вона мовчала. Прокидалася вночі з криком. Я пригортала її, шепотіла:

Усе добре, серденько.

Потім почала говорити. Перший раз засміялася, коли я впала, вішаючи занавіски.

Мамо, ти чого? зарего́тала вона.

Моє серце розтануло.

Через роки вона стала вчителькою. Вийшла заміж за доброго хлопця, Андрія. Подарували мені онуку Іванку.

Тепер сижу, пишу, а за вікном знову метелиця. Але вже не самотньо. Бо доля подарувала мені її мою Соломійку. І той старий міст, із якого все почалося, назавжди залишився у моєму серці.

Оцініть статтю
Соняшник
— Ганно Василівно, цій дівчині судилося вчитися далі! Така яскрава голова — це рідкісний скарб. У неї надзвичайний талант до мов і літератури. О, якби ви могли прочитати її твори!