Посеред ночі Оксана Коваль прокинулась від відчуття порожнечі. Вона простягнула руку, шукаючи тепле тіло свого чоловіка, Романа, але ліжко було холодним і пустим.
Серце закалатало, як наляканий птах. Скільки вже минуло? Хвилин двадцять? Може, йому зле? Оксана намагалася відрахувати, що він міг просто читати або пити чай у вітальні, але тривога не відпускала.
Вона встала, немов у сні, і попрямувала до кухні, ступаючи по паркету, ніби по тонкому льоду. Та раптом завмерла чула голос. Чужий жіночий голос із динаміка телефону.
“Так, серденько, квитки до Грузії вже куплені,” говорив Роман, і його слова були теплі, немедовані. “Ти ж знаєш, ніхто не дізнається.”
Земля під ногами стала рідиною. Весь їхній світ весілля під вишнями, крихітна хатка в Карпатах, навіть його обіцянка купити їй коника все тепер було порожнім звуком.
Вона повернулася до спальні, сльози текли самі собою, немов дощ по шибці. Потім рішуче відкрила шафу і почала складати його речі у старий чемодан.
Коли Роман увійшов, він застиг на порозі.
“Що це?” спитав він, голос тремтів.
“Твої речі,” сказала Оксана, не піднімаючи очей. “Забирай їх у Грузію. Може, там тобі буде краще.”
“Ти що” він зробив крок уперед, але вона підняла руку.
“Не бреши. Я все чула. Забирайся.”
Тієї ночі вона не спала. Лежала, дивилася в стелю, слухала, як за вікном виє вовк. Вона відчула щось несподіване полегшення. Тепер вона знала правду.
А ви як думаєте чи варто було виганяти його? Чи, може, треба було боротися? Пишіть у коментарях!
Якщо вам сподобалась ця історія, ставте сердечка це допоможе нам писати більше!