Жінці виповнилося сімдесят років. Ювілей! До цього дня вона придбала тканину та замовила сукню. Дуже гарну, витончену.
До неї ще через інтернет замовила срібні сережки, дорогі.
Наділа, подивилася у дзеркало побачила, що помолодшала.
«Все ж таки без обновок жити не можна, подумала жінка. Вони настрій піднімають».
Потім взялася готувати, щоб гостей частувати смачненьким. Мама приїде їй скоро девяносто пять виповниться. Сестри теж підїдуть.
Стіл сяяв святковим посудом, а страви так і просилися в рот. Гості зібралися.
Стару матір посадили на найпочесніше місце. Як завжди, вона трохи посидить, а коли втомиться піде в сусідню кімнату спочивати.
Іменинниця переодяглася у нову сукню, прикрасилася сережками. Вийшла до гостей і всі ахнули.
Їй було приємно, що здивувала, що оцінили. Дуже приємно. Підняли перший тост, потім, як слід другий. І раптом одна з сестер промовила:
Ти мене здивувала. У сімдесят років сукню шити. Ще й сережки такі золоті. Навіщо тобі? Куди виряджатися? Дома сидиш уже скільки років. Чоловіка немає, на роботу не ходиш, до театру не бігаєш. У тебе ж повно старих суконь, гарних. Донашивай уже.
Інші сестри потакнули. Почали розповідати, що в них шафи завалені одежею носити не переносити.
І раптом нова сукня ніби стиснула. Тісною здалася. Серьги потяжчали, мов свинець. А на душі пустота. І різко пройняло думкою: «Сімдесят це вже сімдесят. Життя минуло, а я тут, як клоун виряджений».
Жінка ніби постаріла на очах, усмішка зникла, обличчя закамяніло. Не хотілося ні з ким говорити, ні їсти шматок у горло не ліз. Не хотілося свята. Гості, відчували зміну господарки, притихли.
Тоді заговорила мати, яка до цього мовчала:
Моя мати теж ледве не до ста дожила. І батько. У нас рід довгожителів.
Коли матері виповнилося девяносто, батько піш на базар і купив бордову шаль.
За столом він дістав її з потаємного місця й накинув на плечі дружині.
Мати сиділа, немов помолодшала, щаслива, гладила нову шаль старими руками. І здавалося двадцять років з плеч скинула!
Головне душа. Не ми для речей, а речі для нас. Вони приносять радість. А щасливими нас роблять любов і увага близьких.
Помовчавши, додала:
Забули, чи що?
Мудро сказала. А потім звернулася до доньки, яка неправильно про сукню заговорила:
А тобі ось що скажу: язика свого отруйного стримуй. Словами не розкидайся.
Підвелася й пішла в іншу кімнату спочивати втомилася.
За столом було тихо й сумно. Сестра, що «словами розкидалася», таки вибачилася. Але легше не стало.
Говорили про щось, але бесіда не клеїлася. Жартували не сміялися.
Щирого тепла не було, бо отруйні слова зависли важкою хмарою.
А потім прийшла улюблена племінниця з чоловіком. Весело привіталися, іменинницю привітали.
Чоловік став на одне коліно, подарував букет троянд і заспівав рядок зі старого романсу. А племінниця відкрила маленьку коробочку а там намисто з річкового перла. Всі ахнули: «Де вона його знайшла?»
Вона сама наділа його на шию тіточці, підвела до дзеркала, обняла, захлопала в долоні й засміялася.
За столом знову стало шумно. Зазвучав сміх, підняли келихи за здоровя іменинниці.
Все! Отруйна атмосфера розвіялася, розтанула в любові та щасті. На обличчях справжня, щира радість.
І полилася бесіда. І хотілося говорити, жартувати, сміятися, їсти смачне й любитися на жінку, якій виповнилося всього сімдесят.
А жінка сиділа й думала:
Ех, сімдесят! Ще стільки попереду жити й радіти!
Так думала вона помолодшала, елегантна, з перловим намистом на шиї. Щаслива жінка, якій сьогодні виповнилося сімдесят.