Жінці виповнилося сімдесят років. Ювілей! До цього дня вона купила тканину та замовила сукню. Дуже гарну, витончену.
До неї ще через інтернет замовила срібні сережки, дорогі.
Наділа, подивилася у дзеркало побачила, що помолодшала.
«Таки не можна жити без оновок, подумала жінка. Вони піднімають настрій.»
Потім взялася готувати, щоб пригостити гостей смачненьким. Мали приїхати сестри. А ще брат мав привезти стареньку маму. Їй незабаром виповниться девяносто пять.
Стіл сяяв святковим посудом, а страви так і просилися до рота. Гості приїхали.
Матір-старушку посадили на найпочесніше місце. Як завжди, трохи посидить, а коли втомиться піде в сусідню кімнату полежати.
Ювілярка переодягнулася у нову сукню, наділа сережки. Вийшла до гостей і вони ахнули.
Їй було приємно, що здивувала, що оцінили. Дуже приємно. Підняли перший тост. Потім, як слід, другий. І одна з сестер раптом промовила:
«Ти мене здивувала. У сімдесят років сукню замовила. Ще й сережки такі дорогі. Навіщо тобі? Куди виряджатися? Сидиш вдома вже скільки років. Якби для чоловіка та ж немає нікого. Не працюєш, до театрів не ходиш. У тебе ж повно старих суконь, гарних. Донашувати треба.»
Інші сестри закивали головами. Почали розповідати, що в них шафи забиті одягом не переносити.
І раптом нова сукня ніби стиснула. Тісною стала. А сережки потяжчали, немов відтягували вуха. І в душі порожнеча. І різко пройняло думкою: «Сімдесят то вже сімдесят, життя минуло, а я ось тут, роздягнена стара баба.»
Жінка раптом постаріла, зникла усмішка обличчя стало камяним.
Не хотілося ні з ким говорити. Не хотілося їсти шматок у роті не міщався. Не хотілося свята. Гості, ніби відчувши зміну господарки, затихли.
Тоді заговорила мати, яка дотепер мовчала:
«Моя мати теж мало не до ста дожила. І батько. Довгожителі в нас родина.
І коли матері виповнилося девяносто, батько піш на базар та купив бордову хустку.
Коли сіли за стіл, він дістав подарунок із потаємного місця та вручив дружині.
Точніше, накинув їй на плечі ту саму хустку.
Мати сиділа, помолодшала і щаслива, гладила нову хустку старими руками. І немов із неї злетіло двадцять років які там девяносто!
Головне душа. Не ми для речей, а речі для нас. Вони приносять нам радість. А щасливими нас роблять любов і увага близьких.»
Помовчавши, додала:
«Забули, чи що?»
Мудро сказала. А дочки, що про сукню не те висловила, промовила:
«А тобі ось що скажу. Тримай свій отруйний язик. Не сип словами.»
Підвелася і пішла в іншу кімнату полежати. Втомилася.
Сиділи мовчки. За столом, як і раніше, було сумно. Сестра, що «сипала словами», таки вибачилася. Але легше не стало.
Говорили про щось, але розмова не клеїлася. Жартували не сміялися.
Не було щирості, не було тепла. Бо слова виявилися отруйними і повисли важкою хмарою.
А тоді прийшла улюблена племінниця з чоловіком. Весело привіталися, ювілярку привітали.
Чоловік став на одне коліно, подарував букет троянд. І співом прокоментував рядок зі старого романсу. А племінниця відкрила маленьку шкатулку а там намисто з річкового перла. Усі ахнули:
«Де вона його знайшла?»
А вона власноруч наділа улюбленій тітці на шию. Потягнула до дзеркала. Обійняла, захлопала в долоні, засміялася.
За столом стало гамірно. Знову лунав сміх. Підняли келихи за здоровя ювілярки.
Усе! Не було більше отруйної атмосфери. Вона розчинилася в любові та щасті. На всіх обличчях радість. Щира, справжня.
І полилася бесіда. І хотілося говорити, жартувати, сміятися, їсти смачну їжу й милуватися жінкою, якій виповнилося всього сімдесят років.
А жінка сиділа й думала:
«Ех, сімдесят скіль