Чому Марія почала вязати пінетки, вона й сама не розуміла.
Її дочці вже минуло сорок. Два роки тому та овдовіла, так і не ставши матірю. Того року знову вийшла заміж, але новий чоловік був молодший і казав, що хоче пожити вільним, без клопіт.
Син Марії давно оселився в Канаді й не збирався повертатися. Племінники вже виросли, але до власних дітей їм було ще далеко. У хаті не лунав дитячий сміх, не було й надії на онуків.
Одного разу в магазині Марія побачила пряжу. Ніжні кольори чеської вовни причарували її. Задумала звязати собі кофту, купила тонкі спиці та гачок. Але раптом почала вязати пінетки.
До вечора перша пара була готова. Пряжі лишилося чимало. Наступного дня вона звязала чепчик, потім кофточку й штанишки із застібкою. Закінчивши комплект, дістала стару коробку з ґудзиками й вибрала найкращі у вигляді крихітних зірочок.
Вона випрала речі в тазу з мяким засобом, обережно розклала сушити на махровому рушнику. Дивлячись на ці маленькі речі, Марія зітхнула:
Отак і помру, так і не приголубивши онуків
Але раптом подумала інакше:
Десь є дитина, якій це справді знадобиться.
Вона відкрила ноутбук, щоб знайти будинок малюка у своєму місті. Прочитала кілька статей, зібралася й пішла до крамниці за новою пряжею тепер у блакитних тонах.
За кілька днів вона звязала комплект для хлопчика. Потім ще десять пар пінеток і стільки ж шапочок, кожна різного кольору. Склавши все в коробку, Марія пішла до будинку малюка.
Без сертифікатів ми не приймаємо речі, пояснила працівниця. Краще б принесли підгузки, вони завжди потрібні.
Марія стояла з вязаними речами в руках і плакала.
Гаразд, давайте якось оформимо, згодом сказала жінка. Ходіть, приміряємо пінетки на діток.
Марія брала на руки немовлят, гладила їхні мякі щічки й одягала на крихітні ніжки пінетки. Тим, хто був старший, приміряла шапочки.
Повернувшись додому, розповіла чоловікові:
Там сказали, що краще нести памперси.
Добре, відповів він. Завтра купимо. А тепер давай варити борщ.
Нам не віддадуть дитину, ми ж старі, мені 61, а тобі 62, сумно сказала Марія.
Може, й не віддадуть, але двері ніхто не зачинить, спокійно відповів чоловік. Можемо домовитися, приходити, допомагати. Пінетки й шкарпетки звяжемо усе стане в пригоді.
Там є близнюки: хлопчик і дівчинка. Світленькі. Їм майже два роки, задумливо промовила Марія. Думаю, їм підійдуть вязані костюмчики. Може, зараз ще великі, але діти ж ростуть. А пінетки якраз їхнього розміру, я їх у вигляді ботіночків зробила.
Підемо разом, запропонував чоловік. Я все влаштую, будемо їх відвідувати.
Так і сталося. Чотири місяці Марія з чоловіком були волонтерами у будинку малюка. Вона вязала нові костюмчики на виріст, а близнюки вже почали кликати її мамою. Але одного разу, прийшовши до дітей, вони їх не знайшли.
Уявіть, їх усиновили, одразу обох, розповіла працівниця. Зробили фото у ваших вязаних речах, і того ж дня подзвонила одна пара. Кілька місяців оформляли документи, а сьогодні їх забрали. Ми аж до останнього боялися, що не візьмуть двох одразу.
У Марії на очах виступили сльози.
Ну чого ж ти плачеш, дурненька, ніжно сказав чоловік. Треба радіти.
Того вечора подзвонила дочка:
Мамо, ви з татом можете до мене заїхати? Мені потрібна допомога.
Що, з краном знову? запитала Марія. Чи сусіди зверху затопили?
Ні, треба зібрати дитяче ліжечко, відповіла дочка. Прийдете? Краще не дзвоніть, просто відкрийте своїми ключами.
Добре, приїдемо, згодила Марія.
Вони сіли у свою «Таврію» й поїхали. Квартира дочки сяяла чистотою, а з кух