Віра мила посуд після сніданку, коли зателефонувала свекруха Марія. Піврічний Іванко мирно спав у візку на балконі, і можна було спокійно поговорити.
“Вірочко, серденько, маю до тебе прохання,” почала жінка здалеку. “Так хочеться побачити онука. Може, я приїду до вас?”
Віра не відчула підступу. Свекруха жила на заході країни, і бачились вони рідко. Після народження сина спілкувалися лише по телефону.
“Звичайно, Маріє, приїжджайте. Іванка вам обовязково треба побачити, бо він так швидко росте.”
“А на скільки можна? На тиждень, скажімо?”
“Так, цілком,” великодушно дозволила невістка. “Диван у вітальні розкладається, там зручно.”
Свекруха зраділа:
“Ой, дякую, рідненька. Тоді за пару днів і приїду. Квитки вже купила на всяк випадок.”
Віра посміхнулась. Після розмови розповіла чоловікові Дмитру про візит.
“Добре, нехай приїжджає,” погодився він. “Давно маму не бачив.”
Через три дні Віра отримала повідомлення від свекрухи:
“Сьогодні приїжджаю, зустрічати не треба, на таксі дістанусь.”
Невістка підготувала диван, купила більше продуктів, навіть торт узяв.
Марія зявилась ввечері з двома великими сумками та щирою посмішкою. Але за її спиною в коридорі стояв чоловік.
“Вірочко, знайомся,” бадьоро сказала свекруха. “Це Василь, мій друг. Йому теж до Києва треба було у справах, от і вирішили разом приїхати, познайомитись заодно.”
Віра здивовано подивилась на незнайомця років шістдесяти. Сивий, у потертому піджаку, зі старенькою валізкою.
“Добрий вечір,” пробуркнула вона.
“Дуже приємно,” відповів Василь і простягнув руку. “Марія багато про вас розповідала.”
Невістка провела гостей у вітальню і намагалась збагнути, що відбувається.
Тихенько запитала свекруху:
“Маріє, а де Василь житиме? Ви ж не казали, що приїдете не сама.”
“А що такого?” здивувалась жінка. “Диван великий, помістимось. Василь непримхливий.”
Віра стояла серед кімнати, намагаючись осмислити ситуацію. Двокімнатна квартира, яку вони орендували, була розрахована на трьох. А тепер раптом пятеро.
“Маріє, але я готувалась тільки для вас. У нас і дитина мала, місця мало.”
Свекруха вже розпаковувала сумку:
“Не хвилюйся, ми скромні люди, багато місця не займемо. Правда, Василю?”
Чоловік кивнув, оглядаючи квартиру:
“Гарне житло. Район добрий, транспорт поруч. Для пошуку роботи саме те.”
“Для пошуку роботи?” перепитала Віра.
“Так, вирішив у Києві влаштуватись,” пояснив Василь. “У нас у селі перспектив немає, а тут можна щось знайти.”
Віра відчула, як голова йде обертом. Виходить, він не на кілька днів.
“А на скільки ви плануєте залишитись?”
“Ну, як вийде,” спокійно відповіла Марія. “Василеві треба час, щоб із роботою розібратись.”
Віра, не показавши паніки, пішла на кухню готувати вечерю. У передпокої якраз зявився Дмитро, повернувшись із роботи.
“Привіт, як справи? Мама приїхала?”
“Приїхала. І не одна.”
Чоловік зупинився:
“Як це не одна?”
“Із кавалером привезла. Іди знайомся з Василем.”
Дмитро зайшов у вітальню, де Марія показувала своєму супутникові сімейні фото.
“Мамо, ти ж не попереджала, що приїдеш із гостем.”
“Дмитре, сину,” зраділа жінка. “Ось і познайомитесь. Василю, це мій син.”
Чоловіки потиснули руки. Василь привітно посміхнувся:
“Марія багато про вас розповідала. Добру родину створили.”
“Дякую,” сухо відповів Дмитро. “Мамо, можна поговорити?”
Вийшли на кухню. Віра вдавала, що зайнята, але слухала.
“Мамо, ти з глузду зїхала? Привезти незнайомого чоловіка в нашу хату?”
“Не кричи. Василь хороша людина, ми вже півроку дружимо.”
“Дружіть на здоровя, але не в нашому домі!”
Марія образилась:
“Ось як воно. Мати тільки заважає. А я думала, син зрадіє.”
Дмитро зітхнув:
“Річ не в тобі. Просто треба було попередити. У нас дитина, режим, спокій потрібен.”
“Ми тихо будемо,” пообіцяла свекруха. “І недовго. Василеві трохи часу, щоб у місті освоїтись.”
У підсумку Дмитро здався. Виганяти матір із її кавалером було ніяково, та й Віра мовчала.
Перші дні пройшли спокійно. Марія возилася з онуком, Василь шукав роботу. Але незабаром почалися непорозуміння.
Вранці черга у ванну. Василь довго голився. Марія готувала сніданок на всіх, не питаючи смаків. Ввечері гості дивилися телевізор у вітальні, а сімя тіснилася у спальні.
“Віро, я бачив у вас ноутбук є?” поцікавився Василь за вечерею. “Мені резюме надіслати треба.”
“Є, але ми самі ним користуємось. Для роботи.”
“Я трохи тільки. Для справи ж.”
Він влаштувався за компютером і проводив там більшу частину дня. Дзвонив роботодавцям голосно.
“Так, дос