ЯК ТЕТЯ ОКСАНА ЗНАЙШЛА ДОНЬКУ
Тихий вечір обіймав село, коли Оксана Іванівна, яку всі кликали просто тітка Оксана, вийшла зі свого старенького дому й, підійшовши до сусіднього тину, тричі постукала кістлявими пальцями по шибці. Скло відгукнулось глухим, але знайомим звуком. Незабаром у вікні з’явилося здивоване, зморшками вкрите обличчя сусідки Ганни Петрівни. Вона розчинила скрипучі двері й вийшла на ґанок, поправляючи непокірну пасмо сивого волосся.
Оксанко, рідненька, чого серед двору стоїш, ніби чужа? Заходь, чай якраз закипає, гукнула вона, але в голосі вже лунала тривога.
Ні, Ганно Петрівно, дякую, не зайду, голос Оксани тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа до тебе, важлива. Слухай, сусідонько, мені треба до міста, до обласної лікарні. З направленням, терміновим. З очима біда постійно сльозятся, нічого не бачу, ніби в тумані, а вночі так болять, що світ не милий. Лікар наш, ще молодий, подивився й розвів руками каже, операція потрібна, інакше інакже зовсім осліпну. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім сама. Але думаю світ не без добрих людей, підкажуть.
Оксанко, золотко, їдь, не гайся! одразу відгукнулася Ганна Петрівна, переступаючи з ноги на ногу в потертих капцях. За твоїм господарством придивлюся, за козою Галею, за курочками! Не турбуйся! Одна в темряві лишитися це ж яке горе? Їдь, і нехай тебе Господь береже!
Оксані Іванівні було за сімдесят. Життя її, довге й важке, мотало по світу, било так, що здавалося вже й не підведешся. Але вона підводилася. І нарешті, мов поранений птах, знайшла притулок у цій тихій хатці, яка дісталася їй від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася нескінченною й страшною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала потерту торбинку й без кінця крутила в голові одну й ту саму думку:
«Ножем ножем до очей моїх доторкатимуться? Та як же це можливо? Хоч лікар і казав: «Не бійтеся, тітко, операція нестрашна», а серце болить, важким переляком стискається. Страшно. Ой, як страшно самій»
У лікарняній палаті було чисто й тихо, пахло ліками. Біля вікна лежала молода жінка, а навпроти така ж, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Оксани Іванівни стало трохи легше. Вона втомлено сіла на ліжко й подумала: «От лихо який, моє горе не саме»
Після обіду, коли в палаті настала «тиха година», нагрянули родичі. До молодої жінки прибіг чоловік із школярем, навантажені пакетами з фруктами. До сусідки прийшла донька з чоловіком і маленькою онукою, що сміялась і балакала без кінця. Вони оточили свою матір і бабусю турботою. У палаті стало шумно, весело й нестерпно самотньо. Оксана Іванівна відвернулася до стіни й зітхнула. Ніхто не прийшов до неї. Ніхто не приніс їй ні яблука, ні простого доброго слова. Вона була тут зовсім одна забута, нікому не потрібна стара. Серце стиснулося від гіркої заздрості.
Ранком був обхід. У палату увійшла жінка-лікар у білосніжному халаті. Вона була молода, гарна й сповнена спокою.
Ну як самопочуття, Оксано Іванівно? голос у неї був низький, теплий, щирий.
Нічого, дочко, терпимо, засуєтилася тітка. А вас як звати?
Марійка Василівна. Я ваш лікар. А скажіть, до вас хтось із родичів приходить? Діти є? Може, когось попередити?
Серце Оксани єкнуло. Вона опустила очі й прошепотіла: «Немає, доню, нікого в мене»
Лікар ніжно погладила її по руці, щось записала й вийшла. А Оксана Іванівна сиділа на ліжку, ніби хтось обпалив її зсередини. «Нащо? Нащо я брешу цій добрій жінці? Нащо відрікаюся від найсвятішого, що було в моєму житті? Адже ж це неправда!»
Вона не хотіла бередити стару рану біль, з яким прожила майже все життя. Бо була в неї донька. Кохана, єдина Марійка.
Багато років тому, ще молодою, зустріла вона Івана, фронтовика, інваліда. У ті післявоєнні роки, коли чоловіків не вистачало, вона не довго думала й вийшла за нього заміж. Жили душа в душу, народилася донечка, а потім Іван захворів. Ні лікарі, ні знахарі не допомогли. Поховала чоловіка й залишилася сама з маленькою дитиною.
Оксана тоді була гарнунею статною, з густою косою. Працювала на фермі, з останніх сил тягнула тягар. Одного разу до їхнього села завітав Микола, міський, чоловік красномовний і вдалий. Він одразу примітив гарну вдову й почав залицятися. А вона, зголодніла за увагою, втратила голову. Коли Миколі час було їхати, він умовляв її покинути все й поїха