У тому містечку, що притулилося на краю світу, немов остання порошинка на карті, час плив не за годинами, а за пори року. Він застигав у люті зими, відтаяв із хлюпотінням у весняну розмоклу путь, сонно дрімав у спеку літа й сумував дощовими осінніми днями. У цьому повільному, тягучому потоці тонуло життя Оксани, яку всі кликали просто Ксеня.
Ксені було тридцять років, і її життя здавалося назавжди втопленим у багні власного тіла. Вона важила сто двадцять кілограмів, і це була не просто вага, а ціла фортеця, зведена між нею та світом. Фортеця з плоті, втоми та тихої розпачі. Вона підозрювала, що корінь її біди десь у середині, якась поломка, хвороба, порушення обміну речовин, але їхати до лікарів у область було неможливим далеким, принизливо дорогим і, здавалося, марним.
Працювала вона нянею у міському дитячому садочку «Сонечко». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, вареної каші та завжди мокрих підлог. Її великі, неймовірно добрі руки вміли і втішити заплакану дитину, і спритно застелити десяток ліжечок, і витерти калюжу, не викликаючи у малятка почуття провини. Діти її обожнювали, тягнулися до її мякості та спокійної ласки. Але тихий захоплений погляд трирічних слабка платня за ту самотність, що чекала на неї за воротами садочка.
Жила Ксеня у старому восьмиквартирному бараку, що залишився ще з радянських часів. Будинок дихав на останку, скрипів балками вночі та боявся сильного вітру. Два роки тому її назавжди покинула мати тиха, змучена жінка, що поховала всі мрії в стінах цієї хрущовки. Батька Ксеня не памятала зовсім він зник з їхнього життя дуже давно, залишивши після себе лише пильну пустоту та стару фотографію.
Побут її був суворим. Холодна вода, що біжала іржавими струмочками з крана, єдина вбиральня на подвірї, схожа на крижану печеру взимку, і задушлива спека в кімнатах влітку. Але головним тираном була піч. Взимку вона жадібно пожирала дві повні машини дров, висмоктуючи з її скромної зарплатні останні гроші. Ксеня проводила довгі вечори, дивлячись на вогонь за чавунними дверцятами, і їй здавалося, що піч пожирає не лише поліна, а й її роки, її сили, її майбутнє, перетворюючи все на холодний попіл.
І ось одного вечора, коли скупчені сутінки затопили її кімнату сизою тугою, сталося диво. Не гучне і не пафосне, а тихе, пошарпане, як капці сусідки Надії, яка раптом постукала у її двері.
Надія, прибиральниця з місцевої лікарні, жінка з обличчям, зморшкованим від турбот, тримала в руках дві хрусткі купюри.
Ксень, прости, ради Бога. Тримай. Дві тисячі. Не плакали вони мені, прости, бурмотіла вона, суючи гроші Ксені в руку.
Ксеня лиш здивовано див