“Мене нудить від тебе з першої шлюбної ночі! Ти мені огидна! Відчепися від мене!” випалив чоловік прямо на нашій річниці.
Я довго вибирала ресторан для святкування. Хотілося чогось особливого не просто гарного місця зі смачною їжею, а простору, де кожна деталь створювала б атмосферу свята.
Зупинилась на “Либіді” новому закладу в історичній будівлі з вітражами та старовинними люстрами.
Андрій кривився, коли я показувала йому фото інтер’єру.
“Навіщо така помпа? Можна просто посидіти удвох десь тихіше. Кому потрібен цей дешевий пафос?”
Але я наполігла. Запросила шістдесять гостей, замовила музикантів та ведучого. Після тієї жахливої аварії півроку тому мені хотілося свята справжнього, яскравого, незабутнього.
Приготування зайняли кілька тижнів.
Я ще раз перевірила, чи все готове: оформлення зали, меню, програма вечора, подарунки для гостей. Хотілося, щоб усе було ідеально.
Можливо, тому що це перше велике свято після мого повернення з лікарні. А може, просто тому, що цю річницю я хотіла зробити особливою у всьому. Навіть у дрібницях.
Я поправила складки темно-фіолетової сукні й глянула на годинник. Гості мали ось-ось почати збиратися. Андрій стояв біля вікна, розсіяно дивлячись на вулицю. У відблиску скла я бачила його напружене обличчя.
“Про що задумався?” спитала я, підходячи ближче.
“Та нічого… чоловік знизав плечима. Просто не люблю такі заходи. Стільки метушні! І навіщо? Щоб виставити щастя напоказ?”
Я мовчала. За два роки шлюбу навчилася не реаагувати на його злісні зауваження. Тим більше сьогодні у день, який я готувала місяцями.
***
Першими прийшли мої батьки. Тато, як завжди, виглядав стильно й елегантно. Мама вдягла нову сукню кольору пишної троянди, яка їй дуже пасувала. Вона з порога кинулася до мене й міцно обняла:
“Як же я рада, донечко, що ти з нами! Після тієї аварії думала, що збожеволію…”
“Мамо, не починай, м’яко зупинила я її. Сьогодні тільки хороше. Ми ж домовилися!”
Далі підтягнулися колеги з фірми батька, де ми з Андрієм працювали, друзі, родичі. Я зустрічала гостей з посмішкою, але краєм ока спостерігала за чоловіком. Він тримався осторонь, періодично ковтаючи віскі. Нестандартна поведінка зазвичай він не вживав алкоголь навіть на святах.
Наталія Степанівна, наша головна бухгалтерка, підійшла привітатися. Я помітила, як вона злегка зблідла, коли я повернулася до неї. Напевно, згадала, як відвідувала мене в лікарні, коли я лежала в трубках і дротах, а лікарі не давали жодних гарантій…
“Софійко, ти просто сяєш! промовила жінка з натягнутою посмішкою. Виглядаєш чудово! Особливо як на те, що ще зовсім недавно повернулася з того світу!”
“Дякую! Ви теж чарівні!”
Щось у її погляді здалося мені дивним. Але я вирішила не звертати уваги. Не було в цьому сенсу принаймні поки що.
Розпочалося свято.
Лунали тости, грала музика, гості танцювали. З боку могло здатися, що все ідеально. Але я відчувала, як зростає напруга.
Андрій тримався осторонь, зрідка вступаючи в розмови з колегами. Час від часу він кидав дивні погляди в бік Наталії Степанівни, а та старанно робила вигляд, що не помічає його.
Я підійшла до чоловіка й із посмішкою запропонувала:
“Може, потанцюємо? Це ж наше свято.”
“Не зараз, відмахнувся він. Трохи крутиться голова.”
“Ти сьогодні якийсь дивний…”
“Просто втомився. Не люблю великі зборища, ти ж знаєш. Нащо ця вся вистава?”
***
Вечір набирав обертів. Ведучий молодий хлопець у модному костюмі професійно керував настроєм публіки.
Я спостерігала за подіями, намагаючись не видавати свого внутрішнього хвилювання. Тільки я знала, наскільки особливим буде цей вечір. Треба було лише трохи почекати.
Андрій продовжував триматися окремо, іноді натягнуто посміхаючись знайомим. Я помічала його короткі перегляди з Наталією Степанівною, але робила вигляд, що захоплена святом. Після кожного такого погляду щось болісно стискалося всередині, але я продовжувала усміхатися й приймати вітання.
“Софійко, як же ми раді, що ти одужала! щебетала дружина татового заступника. Який жах був, коли ми дізналися про аварію.”
“Так, страшний час, піддакувала її подруга. Але тепер усе позаду, слава Богу!”
Я кивала, дякувала, а сама мимоволі поверталася думками до тих днів у лікарні. Дивний час… ніби в тумані. Уривки спогадів, розмов, чиїсь кроки в палаті…
“Доню, усе просто чудово! мама обійняла мене за плечі, вириваючи з роздумів. Яка прекрасна річниця! І ти така гарна сьогодні! Просто казка!”
“Дякую, мамо.”
“Тільки… жінка завагалася. Андрій якийсь напружений. Усе га