Незвичайне щастя Хаміда
У тому містечку, що притулилося на краю світу, немов остання порошинка на карті, час плинув не за годинами, а за порами року. Він застигав у люті зими, відтанув з хлюпанням у весняну розтрясю, спітніло дрімав улітку й сумував дощовими днями восени. І в цьому повільному, тягучому потоці тонуло життя Оксани, яку всі кликали просто Ксею.
Ксі було тридцять років, і все її життя здавалося безнадійно загрузлим у багні власного тіла. Вона важила сто двадцять кілограмів, і це була не просто вага, а ціла фортеця, збудована між нею та світом. Фортеця з плоті, втоми й тихого розпачу. Вона здогадувалася, що корінь зла десь усередині, якась поломка, хвороба, порушення обміну речовин, але їхати до лікарів у обласний центр було немислимим далеким, принизливо дорогим і, здавалося, марним.
Працювала вона нянею у муніципальному дитячому садочку «Сонечко». Її дні були повні запаху дитячої присипки, вареної каші й постійно мокрих підлог. Її великі, неймовірно добрі руки вміли і втішити заплакану дитину, і спритно застелити десяток ліжечок, і витерти калюжу, не викликаючи в маляти почуття провини. Діти її обожнювали, тяглися до її мякості й спокійної ласки. Але тихий захват у очах трирічок слабка плата за ту самотність, що чекала на неї за ворітьми садочку.
Жила Кся у старому, восьмиквартирному бараку, що залишився ще з радянських часів. Будинок ледве дихав, скрипів балками вночі й боявся сильного вітру. Два роки тому її назавжди покинула мати тиха, змучена жінка, що поховала всі мрії в стінах цієї хрущовки. Батька Кся не памятала зовсім він зник із їхнього життя давно, залишивши після себе лише пильну пустоту й стару фотографію.
Побут її був суворий. Холодна вода, що дзвеніла іржавими струмочками з крана, єдина вбиральня на подвірї, схожа на крижану печеру взимку, і задушлива спека в кімнатах влітку. Але головним тираном була піч. Взимку вона жерливо спалювала дві повні машини дров, висмоктуючи з її скромної зарплатні останні гроші. Кся проводила довгі вечори, дивлячись на вогонь за чавунними дверцятами, і здавалося, що піч пожирає не лише поліна, а й її роки, сили, майбутнє, перетворюючи все на холодний попіл.
І ось одного вечора, коли згущені сутінки заливали її кімнату сизою тугою, сталося диво. Не гучне й не пафосне, а тихе, пошарпане, як тапки сусідки Наді, яка раптом постукала в її двері.
Надя, прибиральниця з місцевої лікарні, жінка з обличчям, зморщеним від турбот, тримала в руках дві хрусткі купюри.
Ксю, прости, ради Бога. Тримай. Дві тисячі. Не нудили вони мене, прости, бурмотіла вона, всовуючи гроші в руку Ксі.
Кся лише здивовано дивилася на гроші, борг за які вона вже давно списала.
Та годі, Надю, що вже Не треба було турбуватися.
Треба! запально перебила сусідка. Я тепер при грошах! Слухай сюди
І Надя, знизивши голос, ніби повідомляючи страшну державну таємницю, почала розповідати неймовірну історію. Про те, як до їхнього містечка нагрянули узбеки. Як один із них, підійшовши до неї, коли вона підмітала вулицю, запропонував дивний і лячний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
Громадянство їм, бач, потрібне, терміново. Ось і їздять по таких наших дірах, наречених шукають. Фіктивних, для шлюбу. Вчора от мене розписали. Не знаю, як вони там у РАГСі домовляються, гроші, мабуть, сунуть, але все швиденько. Мій, Хамід, він зараз у мене сидить, «для блізосту», як стемніє піде. Світла моя, донька, теж погодилася. Їй пуховик новий купити, а то зима на носі. А тобі чого? Диви, який шанс. Гроші потрібні? Потрібні. А заміж хто тебе візьме?
Остання фраза прозвучала не зі зла, а з гіркою, побутовою прямотою. І Кся, відчувши, як звичний біль знову кольнув під серцем, подумала лише секунду. Сусідка мала рацію. Справжнього шлюбу в неї не було. Женихів не було, нема й бути не могло. Її світ обмежувався стінами садочку, магазину й цієї кімнати з жерливою піччю. А тут гроші. Цілих пятнадцять тисяч. На них можна купити дров, можна нарешті поклеїти нові шпалери, щоб хоч трішки прогнати сум цих вицвітлих, порваних стін.
Гаразд, тихо сказала Кся. Я погоджуюся.
Наступного дня Надя привела «кандидата». Кся, відчинивши двері, здихнула й миттєво подалася назад, бажаючи сховати свою масивну постать. Перед нею стояв юнак. Високий, стрункий, з обличчям, ще не торкнутим життєвою суворістю, з великими, дуже темними й неймовірно сумними очима.
Господи, та він же зовсім хлопчина! вирвалося в Ксі.