Було колись я прожила половину свого віку сама. Так, була заміжня, але чоловік покинув мене через рік після весілля, якраз коли народила нашу доньку. На прощання Микола залишив нам із дитиною трикімнатну квартиру хоч тут поступився по-людськи. Другий раз за чоловіка виходити не планувала. Та й не була я самотньою у мене росла Оксана. Треба було її виростити, вивчити. Одним словом, клопотів і так було досить.
Розуміла, що старалася, як могла, але Оксані все одно бракувало батьківської опори. Цього вже не зміниш. Через це донька згодом почала сильно привязуватися до кожного хлопця, з яким спілкувалася. Не всім це подобалось. Часто доводилося втішати її, коли її серце знову кришилось. Та Господь милосердний з часом моя донечка знайшла собі чоловіка.
Ярослав був господарним і добрим. Я тільки й мріяла, щоб Оксана за нього вийшла. Він поважав і мене, і мою доньку. Що ще треба? Тому вважала його ідеальним зятем. Але, як кажуть, життя не казка. Пройшло півроку після весілля, і Ярослав став зовсім іншим.
Тим часом я доглядала за своєю матірю. Вона ще була живою народила мене рано, як і я Оксану, тому встигла побачити онуку. Але саме тоді мати почала слабшати. Хвороба так придавила її, що довелося забрати бабусю до себе. Діватися було нікуди, тому вона жила зі мною. Проте зятю це зовсім не сподобалось.
Чому його це так обурило не знаю. Адже я не змушувала його доглядати за старезною. Навпаки, всі клопоти лежали лише на мені. Та й мати у мене була невибагливою, тверезою жінкою. Не розумію, що йому заважало.
Але з часом стало ще гірше. До зятя приєдналася й моя донька. Тепер вони обидва мене уникали. Колись сідали разом за стіл, а тепер ховаються у своїй кімнаті. Пробувала поговорити з Оксаною даремно. Мовчить, знаходить лише відмовки.
Онуками вони мене теж не тішили. Кажуть поки не поспішають, хочуть пожити для себе. Спочатку настоювала, потім махнула рукою. Їхня справа, нехай самі вирішують. Але Ярослав став мене дратувати, як тепер кажуть. Поводився в моєму домі, ніби справжній господар. Хоча сам нічого не робив ані ремонту, ані меблі не купував. Зате часто гуляв з друзями по клубах. Куди подівся той добрий зять, якого я знала спочатку?
Мабуть, тільки тепер показав своє справжнє обличчя.
З кожним тижнем Ярослав ставав все нестерпнішим. А потім настали зимові свята, і він відмовився святкувати їх разом з нами. Забрав Оксану до кімнати, і вони веселилися окремо від мене й матері. Опівночі донька ще вийшла привітати нас, а її чоловік навіть не показався.
А наступного дня він мені й каже: «Ми з Оксаною продаємо будинок вашої матері та купуємо собі окрему квартиру». Я навіть не знала, що відповісти. А що, вони вже півроку живуть у мене? На моїй шиї? Їм цього мало?
«Ні, так не піде. Заробіть на квартиру самі. Це дім моєї матері. Нічого продавати не будемо. Це її майно, і вона сама вирішить», спалахнула я.
Ярослава це розлютило. Того ж дня він зібрав речі, забрав Оксану і поїхав до своїх батьків.
Було боляче, що донька навіть не заперечила, але це її вибір. Якщо вона вважає, що так їй буде краще хай живе з Ярославом.
Чи правильно вчинила жінка?
Як би ви вчинили на її місці?