Тиша в хаті була густою, немов мед, лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Іванівна, жінка з обличчям, зморщеним від турбот, провідним поглядом супроводжувала сина, який мовчки складав останні речі у полотняний мішок. Завтра армія.
Сину, Вітю, скажи мені, що знайшов ти в тій у тій верткій? не витримала вона, і голос, стислий від болю, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійку не ставить! А в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат у селі як зірко́в у небі! Оленка, наприклад, Ковальчук Розумниця, працьовита, на тебе позирає, а ти й не звертаєш уваги. Ніби світ зійшовся на одній Марійці.
Вітя, високий, кремезний хлопець з упертим підборіддям, не обернувся. Його пальці міцно затягнули вузол.
Не потрібна мені жодна Оленка, мамо. Все вирішено. Ще з дитинства її, Марійку, люблю. І якщо вона за мене не піде Тоді й не одружуся взагалі. Даремно мову гризеш, заспокойся.
Та вона ж тебе в обиду візьме, Вітеньку! Серце моє відчуває! схлипнула мати. Гарна так, що й казати, чарівниця Та холодна, вітрогонка. Їй би в місті блищати, а не по нашому селу хвостом виляти.
Вітя нарешті обернувся. У його очах стояла непробивна стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами та молодістю, дзеркало відображало зовсім іншу картину. Марійка, завершуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела очі, акуратно нафарбувала губи. Її образ, яскравий і зухвалий, кричав про бажання бути поміченою, захопленою, вирваною звідси.
Марійко, куди так причепурилася? почувся з кухні голос матері. Знову на вечорниці? А після них гулянки до світанку? Хоча б Віктора покликала. Хлопець золото! Технікум закінчив, не прогавив. Робітників найняв, з батьком хату будує каже, для майбутньої дружини. А сам на тебе одного дивиться, як зачарований.
Марійка всміхнулася, крутячись перед дзеркалом.
Твій Віктор простак, яких світ не бачив. «Хату будує» Молодість дається раз, мамо! Треба жити, веселитися, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає повними грудьми. Молодість мине і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Ні в якому разі. Навіть не натякай.
І, мов метелик, випорхнула з хати, залишивши за собою лише хмару тривожного аромату.
Осінь того року була золотою та гіркою. Віктор, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влаштували скромні, але щирі проводи. Прийшла й Марійка з матірю як найближчі сусіди.
Віктор, у новому, незручному костюмі, шукав момент. Серце билося десь у горлі. Він піймав Марійку в коридорі, соромязливо притулившись до стіни.
Марій почав він, і голос раптом зрадливо здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Усі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини нема. Може погодишся бути моєю? Хоч заради листів?
Марійка поглянула на нього зверхньо, ніби на милого, але набридливого цуценя. Подумала мить.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Добре?
Цього було досить. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Марійка на мить відвела очі. Їй стало майже ніяково.
Якийсь час вона відповідала на його листи, написані акуратним солдатським почерком. Але після школи рвонула до міста, вступати до педучилища. Сіре сільське життя залишилося позаду разом із наївними солдатськими посланнями. Листування раптово перервалася.
Її мати лише зітхала, таємно сподіваючись, що донька опамятається, дочекається Віктора, осіне, а вчитися можна й заочно було б бажання. Але Марійка й слухати не хотіла.
Я закінчу інститут, вийду заміж за міського, інтелігентного! І ніколи-ніколи не повернуся в це заки