Мій зять заявив, що я більше не побачу свою доньку, якщо не віддам йому будинок моєї матері.
Половину життя я прожила сама. Одружена була, але чоловік покинув нас через рік після весілля, коли я ще носила на руках маленьку Маріанну. Хоча б у останнє Петро вчинив по-людськи залишив нам із дитиною трикімнатну у Києві. Другий раз за чоловіка я не пішла. Не до того було. Перед очима росла моя донечка, треба було її піднімати, годувати, вчити. Клопоту як того піску в Дніпрі.
Я знала: як не старайся, а батьківської теплоти Маріанні не заміниш. Це рана, яку я нічим не могла загоїти. Тому з роками вона почала міцно прикипати до хлопців, яких зустрічала. Не всім це подобалось. Скільки разів я втирала її сльози, скільки ночей сиділа біля ліжка, коли серце знову тріскалося на шматки Та Бог милосердний і моя донечка знайшла свого чоловіка.
Ярослав був роботящим, порядним. Я тільки й мріяла, щоб Маріанна вийшла за нього заміж. Він поважав і її, і мене. Чого ще треба? Здавалося, ідеальний зять. Але, як кажуть, надто гарно теж погано. Не минуло й півроку, як Ярослав став змінюватися.
Тим часом я доглядала за своєю матірю. Вона ще була живою, хоч і слабкою. Народила мене рано, як і я свою Маріанну, тому встигла порадіти онуці. Та ось здоровя почало здавати довелося забрати бабусю до себе. Нікуди було дітися. Та зятю ця думка аж ніяк не сподобалася.
Що його так обурило? Хіба я його змушувала годувати бабусю чи мити під нею горщик? Усе на мені. А мати моя тиха, лагідна, невибаглива. Не розумію, що йому заважало.
Але з часом стало гірше. На бік зятя перейшла й моя донька. Тепер вони разом мене уникали. Колись снідали за спільним столом, сміялися, а тепер зачиняються у своїй кімнаті. Пробувала говорити з Маріанною мовчить. Ніби води в рот набрала.
Дітей вони не хотіли. Кажуть: «Поки не час». Я спочатку настоювала, потім махнула рукою. Їхня справа. Але Ярослав мене дратував все більше. У моїй же хаті поводився, ніби він тут господар. Хоча ні копійки не вклав у ремонт, не приніс навіть нової тарілки. Зате з друзями по клубах гуляв не перелічити. Куди дівся той добрий хлопчина, яким я його знала?
Мабуть, справжнє обличчя показав.
З кожним днем зять ставав зухільшим. А потім настав Новий рік, і Ярослав відмовився святкувати з нами. Забрав Маріанну до кімнати, і вони сиділи самі. Опівночі донька вийшла нас привітати, а він навіть не виглянув.
А вранці він заявив: «Ми з Маріанною продаємо бабусин будинок і купуємо собі квартиру». У мене аж дух перехопило. Невже їм мало того, що вони півроку живуть у мене? На моїй шеї?
Ні, відрізала я. Заробіть самі. Це мамин будинок. Продавати його не будемо.
Ярослав розлютився. Того ж дня він зібрав речі, забрав мою доньку і поїхав до своїх батьків.
Боляче, що Маріанна навіть не заперечила. Але це її вибір. Якщо вважає, що так буде краще хай живе.
Чи правильно я вчинила?
А ви, як би вчинили?