**Щоденник**
Тиша в хаті була густою, як мед, і лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Іванівна, жінка з обличчям, зморшкованим від турбот, провідною очима стежила за сином, який мовчки складав останні речі у холщовий мішок. Завтра армія.
Синочку, Вітьку, ну скажи мені, що ти знайшов у цій у цій верткій дівці? не витримала вона, і голос її, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійку не ставить! Дивиться звисока, а в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат у селі як ягід у лісі! Надюха, наприклад, Коваленко Розумниця, працьовита, на тебе позирає, а ти й уваги не звертаєш. Ніби світ зійшовся на одній Оленці.
Вітя, високий, плечистий хлопець із упертим підборіддком і зараз нахмуреними очима, не обернувся. Його пальці міцно затягли узел.
Не потрібна мені жодна Надя, мам. Все вирішено. Ще з дитинства її, Оленку, люблю. І якщо вона за мене не піде Тоді й не одружусь взагалі. Даремно торочиш, заспокойся.
Та вона ж тебе обійде, Вітеньку! Серце моє відчуває! схлипнула мати. Вродлива так, що й казати, чортівка Але холодна, вітрена. Їй би в місті блищати, а не по нашому селу хвостом крутити.
Вітя нарешті повернувся. У його погляді стояла міцна, непроникна стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами та юністю, дзеркало відбивало зовсім іншу картину. Оленка, закінчуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела вугіллям очі, ретельно нафарбувала губи. Її образ, яскравий і зупий, кричав про бажання бути поміченою, схопленою, вирваною звідси.
Оленко, ти куди так причепилася? почувся з кухні голос матері. Знову на вечорниці? А після них гулянки до світанку? Хоча б Віктора покликала. Хлопець якісний! Технікум закінчує, не промах. Робітників найняв, з батьком хату будує каже, для майбутньої дружини. А сам на тебе одного й дивиться, зациклився.
Оленка всміхнулася, повертаючись перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням.
Твоїй Вітьчині й рівні немає. «Хату будує» Молодість дається раз, мамо! Треба жити, гуляти, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає повною грудкою. Молодість пройде і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Ні за який ковінець. Навіть не натякай.
І, мов метелик, випорхнула з хати, залишивши по собі лише хмару тривожного аромату.
Осінь того року була золотою й гіркою. Вітя, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влаштували скромні, але щирі проводи. Прийшла й Оленка з матірю як найближчі сусідки.
Вітя, у новому, незручному костюмі, шукав момент. Серце билою десь у горлі. Він піймав Оленку в коридорі, соромно притулившись до стіни.
Оленько почав він, і голос раптом зрадницько здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Всі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини немає. Може погодишся бути моєю? Хоч заочно?
Оленка поглянула на нього зверхньо, ніби на милого, але набридлого цуценя. Подумала мить.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Добре?
Цього було добре. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Оленка на мить відвела очі. Їй стало майже ніяково.
Вона якийсь час відповідала на його листи, написані акуратним солдатським почерком. Але після школи рвонула в місто, вступати до педуа. Сіре сільське життя залишилося позаду разом із наївними солдатськими посланнями. Листування різко перервалося.
Її мати лише зітхала, таємно сподіваючись, що донька опамятається, дочекається Віті, осіне, а вчитися можна й заочно було б бажання. Але Оленка й слухати не хотіла.
Я закінчу інститут, вийду заміж за міського, інтелігентного! І ніколи-ніколи не повернуся в це загублене, богом забуте село! кричала вона в істериці, коли мати намагалася вставити слово за провінційного жениха.
Але доля жорстоко посміялася з неї. Перший же іспит твір вона провалила на