Мамо, а може, хай бабуся піде та й загубиться? Так усім буде краще, викликаюче сказала Оленка.
Мамо, ну скільки можна? Ти ж завжди скаржишся, що вона тобі життя заважає, ображено відповіла пятнадцятирічна дівчина.
Я не кажу, щоб вона зникла. Але якщо вона вийде на вулицю, то заблукає
І замерзне під парканом, а ми будемо почувати себе винними Мамо, може, справді краще? Оленка знову дивилася на матір викликом.
Що «краще»? не зрозуміла мати.
Хай піде та й загубиться. Ти ж сама казала, що втомилася з нею возитися.
Як ти можеш таке говорити? Вона тобі рідна бабуся!
Рідна? Оленка примружила очі, як завжди, коли злилася. А де вона була, коли її син нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Коли ти хваталася за будь-яку роботу, щоб заробити хоч гривню? Вона ж тебе ще й звинувачувала, що батько пішов
Годі! різко перебила мати. Дарма я тобі розповідала все це. Мені страшно Коли я постарію, ти так само мене віддаси? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю дитиною. На вулиці не могла пройти повз бездомну кішку чи собаку, завжди приносила додому. А бабуся не тварина Мама втомлено похитала головою. Вона й так покарана. Твій батько кинув не лише нас він і її покинув.
Мамо, іди на роботу, запізнишся. Я обіцяю, що двері замкну, Оленка провинувато глянула на матір.
Гаразд, бо ще наговоримо одне одному зайвого Але мати не рушила з місця.
Мамо, вибач Але дивитися на тебе боляче. Ти ж усього сорок, а ходиш, зігнувшись, як стара. Немає життя Що ти так дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна дочка? Оленка не помітила, як знову підняла голос.
Дякую. Просто стеж, щоб вона газ не ввімкнула й воду не залишила.
Ось бачиш, ми з нею, як вязні. Жодного життя. Мамо, давай віддамо її в будинок для літніх. Там про неї подбають
Знову почала? різко обірвала мати.
Усім буде краще, їй перш за все, не зважаючи на матір, продовжувала Оленка.
Не хочу слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома
Вона нас із тобою ще переживе. Іди на роботу, я нікуди не піду, двері замкну, злісно повторила дівчина.
Вибач Я на тебе забагато навалила. Інші діти гуляють, а ти сидиш з бабусею
Вони не помітили, що двері до бабусиної кімнати були відчинені. Вона, звичайно, чула все, але швидше за все не розуміла а якби й зрозуміла, то забула б за хвилину.
Мати пішла на роботу, а Оленка зайшла до кімнати, де тепер жила бабуся.
Бабусю, тобі чогось треба? спитала вона.
В очах старої не було ні думки, ні бажання.
Ходімо, дам цукерку, Оленка допомогла бабусі підвестися й повела на кухню.
А ти хто? порожній погляд спинився на дівчині.
Пий чай, зітхнула Оленка, кладучи перед бабусею цукерку.
Бабуся дуже любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали лише по одній. Оленка дивилася, як стара розгортала фантик непослухняними пальцями. Крізь рідке сіре волосся просвічувала бліда шкіра. Дівчина відвернулася.
Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підводила губи яскравою помадою. Оленка памятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки поки вона не почала втрачати розум.
Дівчина не могла зрозуміти, що відчуває до неї: жалість, злість, провину? Раптом дзвінок у двері відволік її.
Мабуть, мама щось забула, Оленка пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг із школи, старшокласник Андрій. Мати не схвалювала їх дружби, тому він приходив, коли її не було вдома.
Привіт. Чого так рано? Мама щойно пішла, пошепки сказала Оленка.
Знаю. Вона мене не помітила.
Мілочко! почувся з кухні бабусин голос.
Хто це Міла? запитав Андрій.
Вона так називає маму, думає, що це її донька. Зараз відведу її до кімнати. Іди в ванну й сиди тихо. У неї сьогодні «ясні хвилини», Оленка підштовхнула хлопця до ванної.
Там нікого нема Дівчина зайшла на кухню й побачила порожню чашку та фантик.
Хочу чаю, сказала бабуся.
Але ти щойно Оленка зрозуміла, що пояснення марні.
Бабуся швидко забувала все, особливо те, що трапилося щойно. Але добре памятала далеке минуле. Часто плутала їх із мамою, не впізнавала. Лише інколи були короткі просвіти.
Оленка не знала, чи зараз бабуся хитр