” Таточку, не йди! Любий, не покидай нас! Тату, нічого мені більше не купуй і Максимові теж. Тільки будь із нами! Не треба ні машинок, ні солодощів. Жодних подарунків! Лише б ти був поруч! кричав шестирічний Данилко, вчепившись у ногу батька.
Їхня мама в той момент ридала в кімнаті. Не було сил підвестися й вийти.
А чотирнадцятирічний Максим стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька боролася в ньому з ненавистю.
Данилко ще малий. Нічого не розуміє. А він, Максим, бачив, як матері було боляче. Як вона вчора на колінах благала батька залишитися. Хоч трохи почекати, поки Данилко підросте. Та молитви не допомогли.
Годі! Вставай! Не принижуйся, чуєш? Ти йому не потрібна. І я не потрібний, ніхто з нас. То нехай йде! Максим підбіг і почав відривати брата від тата.
Сину, навіщо так? Я приходитиму, допомагатиму. Просто житиму окремо. Але я вас люблю так само. Ми так вирішили почав батько.
Хто вирішив? Ти сам! Думаєш, я не чув? Мама благала тебе залишитися. Тут вона, тут ми! Ми ж родина! А ти йдеш! До якоїсь іншої! Вона тобі дорожча за нас, так? Максим із зусиллям стримував сльози.
Якби батько обійняв його, поставив валізи й сказав, що це дурість, то Він би кинувся йому на шию. І все забув. І пробачив. Бо це ж тато.
Який вчив його лагодити велосипед, брав на риболовлю, грав у футбол, читав казки на ніч. Як він може взяти й викреслити все це? Їх? За що?
Данилко ревів. Мати плакала. Батько глянув на них усіх і пішов, похиливши голову.
А за ним ще довго летіло: “Таточку! Не йди!”
З того дня все змінилося.
Максим возненавидів батька. Не хотів бачити, кидав назад подарунки.
Данилко чекав. То під дверима сидів, то на балкон виходив, вдивляючись у далечінь.
Батько просив дозволу забрати дітей на вихідні. Мати не дозволяла.
Хоча Максим і сам не хотів. Данилко рвався до тата, але йому казали: “Тато не хоче тебе бачити”.
Мама могла б з гордістю відмовитись від аліментів, та треба ж було на щось жити.
Закохався ваш тато. Буває ж так! У чужому дворі солодше! Діти йому непотрібні. Там інші будуть! часто говорила вона.
Максим мовчав. Данилко плакав.
Через рік батько повернувся. Точніше, спробував. Данилка вдома не було. Лише Максим і мати. Батько благав пробачення, казав, що помилився. Зрозумів. Не може без них. Нема життя без дітей.
Та мати не прийняла. Це була її хвилина помсти. І Максим не прийняв. Образа ще палала.
А Данилка не спитали. Він був ще надто малий.
Минули роки. Максим пішов у бізнес. Данилко став лікарем. Старший вже мав власну родину. Молодший аж до кінця доглядав маму, але незабаром її не стало.
Незабаром і Данилко вирішив одружитися з подругою дитинства Олесею.
Перед весіллям у Максима були справи в іншому місті. Запропонував поїхати разом. Розвіятись. Вирішили їхати поїздом. Пили чай, розмовляли під стукіт коліс.
Вони не сварились, жили дружно, хоч і рідко бачились. Та були зовсім різні. Гострий, категоричний Максим слухав лише себе.
Брата він жартома називав “доктор доброти”. І завжди радив кинути цю мякість не в тренді нині.
Закінчивши справи, гуляли незнайомим, але гарним містом. Потім вирушили на вокзал.
Майже біля входу Максим ледь не спіткнувся об чоловіка. З огидою глянув, буркнувши, що не варт сидіть, де не треба. Той розмістився на картонці. Брудний, з неголеною бородою, без ніг. І раптом підвів очі.
Данилко вже пройшов уперед, коли почув сміх брата. Зупинився.
Максим реготав, показуючи на бездомного пальцем. Данилко швидко підійшов, схопив брата за рукав і потягнув за собою.
Годі! Негарно. Хто знає, що з ним сталося. Не нам судити! прошепотів.
Що? Не нам? Саме нам. Хіба не пізнаєш? Ти ж був малий тоді. А я впізнав. Відразу. Очі в нашого тата особливі, такі й нам дістались. Зелені. Мама казала, що саме за очі й покохала. Дарма, виходить. Ну що, своло