Татку, не йди! Любий, не покидай нас! Нічого мені не купуй, ні Данилкові теж. Тільки будь з нами живий! Не треба мені ані ляльок, ані цукерок. Жодних подарунків! Лише щоб ти був поруч! голосив шестирічний Богдан, обіймаючи батька за ногу.
Їхня мати в той момент ридала в кімнаті. Не мала сили підвестись і вийти.
А 14-річний Данило стояв, стиснувши кулаки. Любов до батька боротися з ненавистю.
Богдан ще малий. Нічого не розуміє. А він, Данило, бачив, як матері було боляче. Я вона вчора на колінах благала батька залишитися. Хоча б доти, поки братик підросте. Та молитви не допомогли.
Годі! Вставай! Не принижуйся, чуєш? Він нас не вартий! Ніхто з нас йому не потрібен, то нехай йде! Данило підбіг і став відривати брата від тата.
Сину, навіщо так? Я приходитиму, допомагатиму. Просто житиму окремо. Але любов до вас не зникне. Ми так вирішили, почав батько.
Хто вирішив? Ти один! Думаєш, я нічого не чув? Мама ж благала тебе лишитися. Ми ж родина! А ти йдеш! До якоїсь жінки! Вона для тебе важча за нас, так? Данило щосили стискував зуби, щоб не розплакатися.
Якби батько обійняв його, поклав валізу і сказав, що це дурня, то Він би кинувся йому на шию. І все забув. І пробачив. Бо це ж тато.
Який вчив лагодити велосипед, брав на риболовлю, грав у футбол, читав казки на ніч. Як він може піти й викреслити їх із життя? За що?
Богдан ридав. Мати плакала. Батько окинув їх поглядом і вийшов, опустивши голову.
А за ним летіло: “Тату! Не йди!”
З того дня все змінилося.
Данило возненавидів батька. Відкидав його подарунки, відмовлявся зустрічатися.
Богдан ждав. То під дверима сидів, то на балконі виглядав у далечінь.
Батько просив дозволу побачити дітей. Мати не дозволяла.
Хоча Данило й сам не хотів. Богдан рвався до тата, але йому казали: “Він нас кинув”.
Мати б і від аліментів відмовилася з гордості, але треба було на щось жити.
Закохався ваш тато. Ось як буває! Десь солодша трава! Діти йому не потрібні. Там інші будуть! казала вона.
Данило мовчав. Богдан плакав.
Через рік батько повернувся. Точніше, спробував. Богдана вдома не було. Лише Данило з матір’ю. Батько благав пробачення, казав, що помилився. Що не може без них.
Але мати не прийняла. Це була її помста. І Данило теж не пробачив. Образа була глибока.
А Богдана не спитали. Він був ще малий.
Роки минули. Данило став підприємцем. Богдан лікарем. Старший уже мав родину. Молодший доглядав матір, але незабаром її не стало.
Незадовго до весілля з подругою дитинства Соломією Богдан запросив брата поїхати разом у справах. Вибрали поїзд. Пили чай, розмовляли під стук коліс.
Вони не сварилися, жили дружно, хоч і рідко бачилися. Але були дуже різними. Жорсткий, категоричний Данило слухав лише себе.
Брата він жартома називав “доктор доброти”. І радив кинути цю м’якість не в тренді вона нині.
Закінчивши справи, гуляли незнайомим містом, милувалися краєвидами. Перед від’їздом Данило ледь не спіткнувся об чоловіка біля вокзалу. Знизнув плечима: “Не треба сидіти, де перешкоджаєш”.
Той сидів на картоні. Брудний, з сивою бородою, без ніг. Раптом підвів очі.
Богдан уже йшов далі, коли почув сміх брата. Зупинився.
Данило реготав, показуючи на жебрака. Богдан схопив його за руку, потягнув геть.
Годі! Негарно. Хто знає, як він тут опинився? Не нам судити! прошепотів.
Не нам? Саме нам! Хіба не пізнаєш? Ти ж був малий тоді. А я впізнав одразу. Очі нашого тата Такі самі, як у нас. Зелені. Мама казала, що саме за них його й полюбила. Даремно. Що, тату? Цікаво? Ось твої діти! Не чекав? Пізнаєш? І я не думав, що побачу тебе ще колись. Але, мабуть, правда є. Ось ти тепер який Це тобі за мамині сльози. За наші. За все! кричав Данило.
Богдан онімів від шоку. А чоловік на землі мовчазно плакав. Прошепотів лише: “Які ви гарні”
Не схожі на тебе! Шкода, що ти наш батько! Мені соромно! Згинь тут, нікому ти не потрібен! не вгавав Данило.
Досить! Замовкни, інакше я не стримаюсь! вигукнув Богдан.
Брат хотів відповісти, але аж охнув. Богдан присі