Тінь Цигана на білому снігу
Морозне, кришталеве повітря січня, здавалося, назавжди впитало в себе запах палаючих свічок з новорічної ялинки та гіркий присмак маминих несмиренних сліз. Останні дні в місті промайнули, як болючий, розмитий кадр. Соломія так тепер звали дівчинку навіть не потрапила на шкільний карнавал. Мама, крізь сльози й тремтячими руками, все ж таки дошивала їй костюм Мавки, прикрашаючи зелену сукню склярусами, що блищали, як справжні смарагди. Але свята не було. Замість нього безкінечна, колишна дорога потягом, засніжені поля за вікном, схожі на гігантську ковдру, та крижаний грудик туги під серцем.
Тато Він просто перестав бути. Не фізично, ні. Він розчинився, зник з їхнього життя, наче його й не було. А потім прийшла бабуся, його мати, з обличчям гострим і твердим, як сокира. Її слова врізалися в память Соломії назавжди, чіткі, відточені, смертельні: «Ми терпіли тебе лише заради сина. Дерево треба рубати під себе. Повертай-но у свою село, звідки прийшла. Аліменти він платитиме, а більше жодних контактів. Жод-них».
І ось вони на засніженому сільському майданику перед похилим, але затишним бабусиним домом. Вивантажували мізерні речі під цілющими поглядами десятків допитливих очей. Сусіди. Вони вийшли, наче на виставу. Одні дивилися з мовчазним, кислим співчуттям. Інші з ледь прихованим їдким злорадством. А колись, памятала Соломія з маминих оповідей, ці самі люди мало не в ноги кланялися «міщанці», що вдало вийшла заміж. Тепер вони бачили лише переможену, вигнану зі свого пєдесталу.
Канікули скінчилися миттєво. Нова школа зустріла її крижаною мовчанкою та колючими, вивчаючими поглядами. Вона була чужа. Біла ворона в міській сукні, з бантами, які тепер здавалися їй кумедними та кричуще-наївними. Дівчатка, зграйкою вороння, відразу накинулися на нову диковину.
Гляньте-но, Піноккіо у спідниці! почувся чийсь пронизливий сміх. Ніжки-то, ніжки! Зовсім сірники!
Соломія зігнулася, намагаючись стати невидимкою, але їхні погляди прожирали її наскрізь.
Після уроків пекло продовжилося. Чистий, пухнастий сніг, що так вабив зранку, перетворився на зброю. Щільні, сліплені з ненавистю сніжки летіли в неї з усіх боків. Кожен удар був точним і жорстоким, від нього перехоплювало подих, а в очах неслухняно виступали сльози. Вона впала на коліна, закриваючи голову руками, готова змиритися, зникнути, розтанути тут же, у заметілі.
І раптом какофонія визгу й сміху змінилася криками страху й болю.
Бомби їх, міщанко! Живіше! пролунав над її головою дзвінкий, жартівливий, безтурботний голос.
Вона підвела заплакане обличчя. Перед нею, закриваючи від снарядів, стояв хлопчина. Він спритно, майже автоматично, ліпив і запускав сніжні кулі з такою швидкістю й лютью, що кривдники вже тікали розтікаючись.
Тікаймо! Це ж скажений Циган! пронеслося вулицею.
Він обернувся до неї. Так, він справді був схожий на циганя з казки: смуглява шкіра, темні, майже чорні, густі кучері, що вибивалися з-під старої ушанки, й очі два вугільки, у яких грали веселі іскорки. Він намагався триматися навмисно грубувато, руки в боки, погляд зухвалий, але усмішка, що ось-ось торкнулася його губ, була неймовірно доброю й ясною.
Ти та сама, з міста? Я Максим. Ну, а для своїх Макс. Будеш плакати знову прибють. Годі. Відтепер вважай, що ти під моєю опікою. Більше тебе ніхто не чіпатиме.
Останні слова він вимовив з якоюсь урочистою, наївною важливістю, явно десь їх почувши й запамятавши. І тут же зніяковів від власної пафосності, густо почервонівши під смуглявою шкірою.
Так почалася їхня дружба. Макс, звісно, не був циганом. Просто прізвисько прилипло через незвичайну зовнішність. Вони виявилися дивовижно схожими: обидва перечитували до дір книжки, винесені зі скрипучої, пахнучої старовиною сільської бібліотеки. Макс уже тоді перечитав усього Жюля Верна й Джека Лондона. Їхньою спільною манією стали подорожі. Вони могли годинами сидіти на пагорбі над Дніпром, відчуваючи, як могутній вітер бє в обличчя, й дивитися на барвисті теплоходи, що пливли у невідомість. Вони ділилися мріями: він обїхати весь світ на власному кораблі, вона заспівати на великій сцені, щоб її голос почули за океаном.
Минали роки. Дитяча дружба непомітно переплавилася в щось більше, ніжне й глибоке. Батько купив Максу мотоцикл, і це стало їхнім квитком у свободу. Вони мчали ґрунтовками, вітер вив у вухах, збиваючи слова, а вона, обіймаючи його за спи