Я зїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком, написав чоловік.
Знову ти за своє, Олено! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на рахунку, а тобі нове пальто подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Богдане, воно не розвалилося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. Усі на роботі вже по три рази гардероб оновили, а я як із минулого століття. Невже я не заслужила одного нещасного пальта?
Заслужила, звісно, заслужила! Богдан розвів руками, і його обличчя перекривилося у звичній гримасі роздратування. Але давай не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу угоду купимо тобі хоча б норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Богдане. Усе наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину накопичимо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Олена сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню заварювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись коханого, рідного, а тепер майже чужого, із вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Починається, процідив він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Усе, я не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо спитала Олена, хоч уже знала відповідь. Ці «зустрічі» стали занадто частими останні півроку.
Ділова, Олено, ділова! Не всім же у бібліотеці до шести пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про пальто мріяти.
Він грюкнув дверима так, що дзенькнули шибки у старому серванті. Олена здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, яка настала після його виходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, автоматично поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь висмоктуючої пустоти всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, ясклава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, відганяла від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як набридливі мухи.
Телефон у кишені халата завібрував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт: «Вибач, спалахнув. Повернуся поговоримо». Олена дістала телефон. Повідомлення від Богдана. Але слова були зовсім інші.
«Я зїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком».
Всього вісім слів. Коротких, рублених, як удари сокири. Олена перечитала їх раз, другий, третій. Літери танцювали перед очима, відмовляючись складатися в осмислений текст. Не може бути. Це якась зла жартівлива. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона кинулася у спальню. Відчинила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотньо лежав забутий крават. На тумбочці не було його годинника і зарядки для телефона. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через пальто був лише приводом. Зручним привід, щоб піти.
Ноги підкосилися, і Олена опустилася на ліжко. Дихання не вистачало. Вона дивилася на порожнє місце у шафі й не могла повірити. Двадцять років. Усе її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися відразу після випуску. Жили в цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не зявилися. Вона працювала у районній бібліотеці, він будував свій маленький бізнес. Життя було не цукром, але воно було їхнім спільним життям. А тепер він просто взяв і викреслив усе це одним повідомленням.
Першою справою вона подзвонила Соломії, своїй єдиній близькій подрузі.
Сольо… він пішов, прошепотіла Олена в трубку, ледве стримуючи ридання.
Хто пішов? Куди пішов? не зрозуміла сонна Соломія. Оленко, ти чого?
Богдан. Пішов. Назавжди. Написав, що зїжджає.
У трубці на кілька секунд повисла тиша.
От же гівнюк! нарешті випалила Соломія своїм гучним голосом. Я ж тобі казала, що його «нічні наради» добром не скінчаться! Так, без паніки. Він повернеться. Одумається й повернеться, куди він подінеться.
Ні, Сольо. Він речі забрав.
Що, усі?
Майже усі. Написав, що ключі під килимком залишить.
Ах він!.. Соломія підбирала слова. Так, сиди вдома, нікуди не йди. Я зараз приїду. Купи вина. Або краще горілки. Будемо лікувати твоє розбите серце.
Соломія примчала через сорок хвилин із пакетом продуктів і пляшкою коньяку. Вона рішуче пр