Тінь Цигана на білому снігу
Морозне, кришталеве повітря січня, здавалося, навіки вбрало в себе запах палаючих свічок з новорічної ялинки та гіркий присмак маминих несхованих сліз. Останні дні в місті промайнули, як болючий, розмитий кадр. Соломія так тепер звали дівчинку навіть не встигла на шкільний карнавал. Мати, крізь сльози й тремтячими руками, все ж таки допарувала їй костюм Панночки з лісу, прикрашаючи зелену сукню склярусами, що блищали, справжні смарагди. Але свята не стало. Натомість безкінечна, колишня дорога потягом, засніжені поля за вікном, наче величезна ковдра, та крижаний груд туги під серцем.
Тато Він просто перестав існувати. Не фізично, ні. Він розчинився, зник із їхнього життя, наче його й не було. А потім прийшла бабуся, його мати, з обличчям гострим і твердим, як сокира. Її слова врізалися в память Соломії назавжди, чіткі, відточені, смертельні: «Ми терпіли тебе лише заради сина. Дерево рубають по собі. Повертайся-но у своє село, звідки прийшла. Аліменти він платитиме, а більше жодних звязків. Жод-них».
І ось вони на засніженому сільському подвірї перед похилим, але затишним бабусиним домом. Вивантажували мізерні речі під пильними поглядами десятків очей. Сусіди. Вони вийшли, наче на виставу. Одні дивилися з мовчазним, кислим співчуттям. Інші з ледь прихованим, їдким злорадством. А колись-то, памятала Соломія з маминих оповідей, ці самі люди мало не вклонялися «міщанці», яка вдало вийшла заміж. Тепер вони бачили лише переможену, вигнану зі свого пєдесталу.
Канікули закінчилися миттєво. Нова школа зустріла її холодним мовчанням і колючими, допитливими поглядами. Вона була чужа. Біла ворона в міській сукні, з бантами, які тепер здавалися їй смішними й наївними. Дівчатка, зграєю горобчиків, одразу накинулися на нову диковину.
Гляньте-но, лялька в спідничці! почувся чийсь пронизливий сміх. Ніжки-то, ніжки! Зовсім як тростинки!
Соломія зігнулася, намагаючись стати невидимкою, але їхні погляди прожирали її наскрізь.
Після уроків пекло продовжилося. Чистий, пухнастий сніг, що так вабив зранку, став зброєю. Щільні, сліплені з ненавистю сніжки летіли в неї з усіх боків. Кожен удар був точним і жорстоким, від нього перехоплювало дух, а на очах зявлялися зрадливі сльози. Вона впала на коліна, закриваючи голову руками, готова змиритися, зникнути, розтанути ось тут, у сугробі.
І раптом какофонія вигуків і сміху змінилася криками переляку й болю.
Давай, міщанко! Живіше! почувся над нею дзвінкий, жартівливий, безтурботний голос.
Вона підвела заплакане обличчя. Перед нею, закриваючи від снарядів, стояв хлопчина. Він спритно, майже автоматично, ліпив і кидав сніжки з такою швидкістю й люттю, що образителі вже тікали.
Тікаймо! Це ж скажений Циган! пронеслося вулицею.
Він обернувся до неї. Так, він справді був схожий на циганеня з казки: смаглява шкіра, темні, майже чорні кучеряві волосся, що вибивалися з-під старої шапки, та очі два вуглинки, у яких грали веселі іскорки. Він намагався триматися навмисно грубувато, руки в боки, погляд зухвалий, але посмішка, що ось-ось торкнулася його губ, була неймовірно доброю й світлою.
Ти та сама, з міста? Я Максим. Ну, а для своїх Макс. Якщо будеш плакати знову прибють. Годі. Відтепер вважай, що ти під моєю опікою. Більше ніхто тебе не чіпатиме.
Останні слова він вимовив з якоюсь урочистою, наївною важливістю, явно десь їх почувши й запамятавши. І одразу зніяковів від власної пафосності, густо почервонівши під смаглявою шкірою.
Так почалася їхня дружба. Макс, звісно, не був циганом. Просто прізвисько прилипло через незвичайну зовнішність. Вони виявилися дивно схожими: обидва зачитували до дірок книжки, винесені зі скрипучої, пахнучою старовиною сільської бібліотеки. Макс уже тоді перечитав усього Верна та Лондона. Їхньою спільною мрією стали подорожі. Вони могли годинами сидіти на пагорбі над Дніпром, відчуваючи, як могутній вітер бє в обличчя, і стежити за барвистими теплоходами, що пливли у невідомість. Вони ділилися мріями: він обїхати весь світ на власному кораблі, вона заспівати на великій сцені, щоб її голос почули за океаном.
Минали роки. Дитяча дружба непомітно переплавилася в щось більше, ніжне й глибоке. Батько купив Максу мотоцикл, і це стало їхнім квитком у свободу. Вони мчали ґрунтовками, вітер вив у вухах, збиваючи слова, а вона, обіймаючи його за спину, кричала від захвату. Вони їздили на далекі озера з в