Самотня прибиральниця знайшла телефон у сквері. Увімкнувши його, довго не могла оговтатися.
Якось ранком Надія Михайлівна вирушила на роботу раніше звичайного. Вихідні завжди залишали купи сміття, тож вона прийшла о четвертій, щоб усе встигнути. Працювала прибиральницею вона вже багато років. Колись її життя було зовсім іншим.
Взявши мітлу, Надія згадала свого сина, якого народила сама у 35 років. Їй не щастило з чоловіками, тож вона присвятила себе дитині. Души не чула в своєму Тарасику. Хлопець був розумний, гарний. Тільки одне її турбувало йому не подобалося жити в їхньому районі.
Мамо, як виросту, стану справжнім чоловіком! казав він.
Звичайно, сину, інакше й бути не може, заспокоювала його мати.
Коли Тарасу виповнилося 16, він покинув дім і переїхав до гуртожитку біля коледжу. Надія не хотіла, щоб син був далеко, але він обіцяв часто приїжджати.
Спочатку так і було. Але потім у нього зявилася дівчина, і про рідний дім він згадував все рідше. А потім повернувся назавжди, сказавши, що вмирає. Надія не розуміла, за що їй і синові така доля.
Вона зібрала всі сили. Лікар порадив клініку за кордоном, але там потрібні були великі гроші.
Не думаючи, Надія продала квартиру. Однієї ночі їй подзвонили.
Вашого сина більше немає сказав лікар.
Життя втратило сенс.
Якось, як завжди, вона пішла прибирати сквер.
Доброго ранку! привітався Петро Іванович, вигулюючи собаку.
Доброго Ви сьогодні так рано? здивувалася Надія.
Та вдома нудно. Вийшов з Буркою, та й до вас завітав, посміхнувся він.
Петро був самотнім. Надія трохи соромилася його уваги.
Ну добре, підемо далі, не заважатимемо, сказав він і пішов собі.
Надія взялася за роботу, але раптом помітила на лавці телефон. Нікого довкола не було. Вона увімкнула його на екрані фотографії. Хтось робив знімки й забув. Придивившись, вона раптом заплакала.
Сину Мій Тарасик! схлипнула вона.
Телефон задзвонив. Надія відповіла.
Алло! Це мій телефон, де ви його знайшли? жіночий голос.
У сквері. Приходьте за адресою, сказала Надія.
Дівчина прийшла. За нею стояв хлопець.
Звідки в вас фото мого сина? запитала Надія.
Олега? здивувалася дівчина.
Хлопець увійшов.
Тарасик! скрикнула Надія й упала.
Що з нею?
Мабуть, сплутала тебе з кимось. Треба лікаря!
Коли Надія прийшла до тями, дівчина розповіла:
Мене звати Ярина. Ми зустрічалися з вашим сином. Але він пішов, коли дізнався, що я вагітна.
Пішов? Він ніколи не казав
Так. А потім зник. Я вирішила не шукати.
Тепер я знаю чому, Надія заплакала. Він тяжко захворів. Не хотів бути тягарем Його вже немає.
Ярина зблідла:
Його немає?
Ми не встигли
Дівчина зітхнула:
Значить, він хотів мене врятувати від болю
Потім вона покликала хлопця:
Олеже, підійди!
Так, мам?
Олежу, це твоя бабуся. Твій тато не кинув нас він помер, коли ти ще не народився.
Надія обійняла онука.
Ярина запропонувала:
Може, переїдете до нас?
Ні, доню. Але я буду приходити!
Раптом у двері постукали. На порозі стояв Петро з квітами.
На прогулянку? спитав він.
З радістю, усміхнулася Надія.
А нас візьмете? засміялися Ярина й Олег.
Якщо будете слухатися, пожартував Петро.
За два місяці вони одружилися. Бурка тепер гуляв з Олегом, а щаслива бабуся пекла вареники для всієї родини.
Якось доля забирає, але потім повертає в іншому вигляді. Треба лише вміти чекати.