**Щоденник**
Олесю, подивись на це диво! із захопленням вигукнула Соломія, її засмагле обличчя сяяло, а очі блищали, немов дві зірки. Вона розкинула руки, ніби хотіла обійняти все безмежне море. Її каштанове волосся, вигоріле на сонці, розвівалося на вітрі. Я ж казала, що цей місяць буде найкращим у нашому житті!
Поруч на білому піску стояв Орест, поправляючи соломяний капелюх. Він усміхався, але в душі його стискалося від тривоги. Думка про те, що це може бути останній шанс повернути втрачене щастя, не давала йому спокою.
Так, Соломіє, цей місяць буде найкращим, відповів він, намагаючись, щоб голос звучав легко. Ти завжди вміла бути правою.
Але жахливі слова лікаря дзвеніли в голові: «Онкологія, пізня стадія, два-три місяці». Тож вони приїхали сюди до моря, бо Соломія вирішила жити, а не здаватися.
Підемо купатися? зіскрила очима вона, схопивши його за руку. Не сумуй, Оресте! Памятаєш, як у дитинстві стрибали в річку біля бабиного дому? Ти тоді боявся, що течія знесене твої плавки!
Орест розсміявся, і на мить біль відступила. Так вона вміла витягати його з тіні сумних думок.
Я не боявся, я був обережним, жартівливо відповів він. Гаразд, біжимо, але якщо мене зїсть акула знай, сама винувата.
Заливаючись сміхом, вони побігли до води. Соломія гралася з хвилями, а Орест дивився на неї, затамувавши подих. Його серце переповнювалося любовю і болем одночасно. Вона була прекрасна, і він любив її більше за все.
«Кохання дає сили вірити, навіть коли час не на нашому боці».
Їхня історія почалася у десятому класі в маленькому містечку, де всі знали одне одного. Соломія зявилася в школі, ніби яскравий метеор нова, зі сяючою усмішкою та довгим волоссям, яке могло розтопити навіть найчорствіше серце. Вона переїхала з сімєю з сусіднього міста і відразу ж стала центром уваги. Орест, високий і незграбний, з книжкою в руках, не вірив, що вона зверне на нього увагу. Але одного разу на шкільній дискотеці він наважився запросити її на повільний танець.
Ти якийсь інший, сказала вона, дивлячись йому в очі. Ти не намагаєшся бути кращим за інших.
А ти не боїшся, що я наступлю тобі на ноги? з усмішкою запитав він. Вона розсміялася, і з того вечора вони стали близькими друзями.
Після школи Орест поїхав у Київ навчатися на інженера, Соломія у Львів на філологію. Вони листувалися, а на канікулах поспішали побачитися. Розлука лише зміцнила їхні почуття.
У двадцять два роки, ледь отримавши дипломи, вони розписалися. Весілля було скромним у місцевому будинку культури, прикрашеному штучними квітами. Грали хіти Софії Ротару. Їм було байдуже на дрібниці вони були щасливі.
Але потім почалося звичайне, іноді важке життя. Вони знімали маленьку квартиру, працювали без відпочинку, мріючи про власний дім і кавярню. Втома й побутові сварби ставали причиною конфліктів.
Одного разу, розлючений, Орест вдарив дверима і вигукнув:
Може, нам краще розійтися?
Соломія мовчазно сіла на диван, потім тихо сказала:
Оресте, я люблю те