Того дня, коли вони святкували золоте весілля, чоловік зізнався, що все життя кохав іншу.
Не ту, Васю, не ту! Я ж тобі сто разів казала!
Ганна Іванівна роздратовано махнула рукою у бік старенького програвача. Василь, її чоловік, провинувато знизав плечима й знову почав перебирати платівки, складені акуратною стопкою на різьбленому комоді.
А яку? Оцю? «Червона рута»? він сумнівно глянув на дружину.
Яка ще «Червона рута»? «Червону калину» я просила! Діти зараз приїдуть, гості зберуться, а у нас тиша, як на поминках. Золоте весілля все-таки! Пятдесят років! Ти хоч розумієш, що це значить?
Василь зітхнув, його сутулі плечі опустилися ще нижче. Він завжди був малословним, а з роками й зовсім уйшов у себе. Ганна давно звикла до його мовчазності, до цього відсутнього погляду, який, здавалося, завжди був направлений крізь стіни їхньої затишної двокімнатної квартири. Вона звинувачувала у цьому втому, вік, характер. Пятдесят років це не жарти. До всього звикаєш.
Нарешті заграла знайома мелодія. Ганна Іванівна одразу помякшала, розправила складки на новій вишиванці, яку їй подарувала дочка Оксана. У кімнаті запахло паляницями та медом. На великому круглому столі, застеленому білосніжною скатертиною, вже стояли миски з варениками, кришталеві келихи блищали у променях вечірнього сонця. Все було готове до свята. До їхнього свята.
От, зовсім інша справа, буркнула вона радше звички, ніж із злості. Іди хоча б сорочку святкову надінь, не соромся перед онуками.
Він мовчки кивнув і вийшов із кімнати. Ганна залишилася сама. Вона оглянула плоди своїх праць: блискучий від чистоти паркет, накрохмалені завіси, фотографії в рамках на стінах. Ось вони з Василем зовсім молоді, на чорно-білому знімку з їхнього весілля. Вона тоненька, усміхнена, з вінком із волошків у волоссі. Він серйозний, у строгому костюмі, дивиться прямо в обєктив. Ось вже фото з сином, із маленьким Тарасиком на руках. Ось вони вчетвером, з підрослим Тарасом і Оксаною, на Карпатах. Ціле життя. Пятдесят років.
Їй здавалося, що це було вчора. Як вона, міська дівчина, приїхала за розподілом у маленьке село працювати в школі. Як познайомилася з ним, місцевим інженером, тихим і трохи незграбним. Він не говорив гарних слів, не дарував охапок троянд. Він просто був поряд. Ремонтував їй підтікаючий кран, зустрічав з роботи в заметіль, приносив банки з солоними грибами від своєї матері. Його надійність і стабільність підкупили її більше, ніж будь-які романтичні залицяння. І коли він зробив їй пропозицію, вона, не роздумуючи, погодилася.
Дзвінок у двері перервав її спогади. На порозі стояли діти з величезними букетами й галасливими онуками. Дім наповнився сміхом, розмовами, метушнею. Тарас, її серйозний син, що став лікарем, ніяково простягнув батькам путівку на Трускавець. Оксана, її балакуча дочка, зі сльозами на очах читала зворушливий вірш власного складання. Онуки дарували свої незграбні малюнки.
Ганна Іванівна сяяла. Вона сиділа на чолі столу, поруч із Василем, і почувалася королевою. Її життя вдалося. У неї був чудовий чоловік, прекрасні діти, дім повна чаша. Про що ще можна мріяти? Вона з ніжністю поглянула на Василя. Він сидів прямо, у своїй найкращій сорочці, і посміхався. Але посмішка його була якоюсь напруженою, а очі знову дивилися крізь нього, кудись у далечінь.
Вечеря проминула непомітно. Гості розійшлися, діти, вкла