В давні часи, у сонячному місті Львові, жила собі жінка на імя Оксана Петрівна. Поверталася вона що-вечора до своєї порожньої хати після роботи, де лише телевізор, поставлений на голосно, нагадував про присутність життя. Донька її, Марійка, вже вийшла заміж і жила своїм життям. А чоловік чоловік Тарас покинув її заради молодшої.
Оксана й досі не могла зрозуміти, як Тарас міг так вчинити. Двадцять чотири роки прожили вони у злагоді, без сварень і образ. Мріяли вже, що двадцять пяту річницю весілля відзначатимуть у гарному ресторані, адже це ж срібне весілля. Та не судилося усі мрії розвіялися, як дим.
Мамо, я й уявити не могла, що тато зможе так вчинити, ридала Марійка. Я на нього дуже образилася й більше з ним спілкуватися не буду.
Донечко, так не можна, умовляла її Оксана. Тато пішов від мене, а не від тебе. Ти його донька, і він тебе любить так само. Не рви звязок із ним.
Оксана не хотіла, щоб донька ненавиділа батька. Вона звинувачувала у всьому саму себе: «Мабуть, недолюбила, не доглянула, мало уваги приділяла. Треба було більше часу проводити з родиною, а не з карєрою».
Тарас ж закохався в молоду дівчину, яку зустрів у кавярні, коли сидів із друзями після роботи, попиваючи пиво. Їхні погляди зустрілися вона дивилася йому прямо в очі, гарна, з карими очима, в яких грали веселі іскорки. Чомусь цей погляд глибоко врізався йому в душу. Він підійшов і познайомився. Соломія не заперечила, і якось швидко він опинився у її орендованій квартирі. А потім усе завертілося, закрутилося Він закохався.
Довго брехати дружині не вийшло вона й сама вже здогадувалася. Відбулася важка розмова. Тарас зізнався чесно:
Оксанко, я закохався. Розумію, що дуже тебе образив, але брехати більше не хочу.
Було важко, болісно, але вона намагалася тримати себе в руках.
Одного разу Оксана повернулася з роботи, переодяглася, і раптом задзвонив телефон. Дзвонила її сестра Наталка.
Привіт, Оксанко, ти вже вдома? У мене до тебе справа. Зараз зайду.
Вдома, заходь, зраділа Оксана. Хоч не сама доведеться вечір проводити.
Наталка прийшла, як завжди, гучна, із двома повними пакетами. Вони обнялися, і сестра почала викладати на стіл смаколики: сири, ковбаси, пляшку вина. Оксана дивилася на неї й не розуміла, навіщо така бенкет.
Наталко, а до чого такий розкіш? Яка нагода?
Ой, Оксанко, яка там нагода Навпаки. Моя Олеся вагітна. Ось же дурниця, їй ще й вісімнадцяти немає!
Серйозно? здивувалася Оксана. Ну, вісімнадцять їй через три місяці, якщо памятаю.
Ось саме через три, а в неї вже великий термін, і навіть позбутися дитини не можна. Росте, тремтиш над нею, а вона навіть нормально заміж не вийшла. Той хлопець, із яким зустрічалася, відмовився. А їй дитина не потрібна, і мені теж. Наталка різко вимовляла слова, розливаючи вино по келихах.
Оксана слухала, трохи налякана.
Та годі, Оксанко, випиймо з тобою. Треба трохи зняти стрес. Я вже втомилася думати, голова йде обертом. Олеся й сама не знає, від кого, бо шастала по нічних клубах, приходила додому вранці. Зрозуміло, що той хлопець відмовився.
Наталка одним ковтком випила майже повний келих, Оксана лише двічі ковтнула.
А ми знаєш що вирішили з Олесею, знову заговорила сестра. Ось і хотіла з тобою порадитися, ти ж старша. Коли Олеся народить, віддамо дитину в будинок малютки. Просто боюся, раптом потім будуть проблеми, коли дитина виросте, захоче знайти матір. Стане щось вимагати, чи претендувати
Оксана дивилася на сестру широко розплющеними очима, ледве дихаючи, і нарешті вимовила:
Наталко, ти при собі? Як таке тобі могло спасти на думку? Ну добре, твоя донька ще дурна, але ти? Це ж твоя рідна кров!
Ой, Оксанко, не зануджуй і не читай мені моралі, ти ж знаєш, я не така правильна, як ти. Не потрібна нам ця дитина. Олесі треба коледж закінчити, а не з дитиною сидіти. Та й не з тих вона, скине на мене дитину, і все. А мені це потрібно? У мене ж і своє життя не влаштоване.
Оксана мовчала, напружено думаючи.
Який термін вагітності? УЗД робили?
Робили. Дівчинка буде. Напевно, така саме, як і її мати, різко відповіла Наталка, затягуючись цигаркою.
Наталко, віддай мені цю дівчинку, коли вона народиться. Прошу тебе, не кидай її. У мене є хата, гарна робота, пристойна зарплата.
Ось ще, усміхнулася сестра. А коли вона виросте, ти їй усе розповіси.
Ні, Наталочко, чесне слово не розповім. Це буде моя донька. Вона ніколи не дізнається, якщо ви самі не проговоритесь.
Довго