**Погляд зелених очей із минулого**
Дмитро прокинувся перед світанком і подумав:
Тааак, давно я так добре не висипався. А де? У полі, в стозі сіна, без зручностей і теплого ковдри. Хоча навіщо вона літо, тепло, а сіно пахне і гріє.
Підвівся й розгорнув сіно. Голова була ясна, не турбувався через розлучення з дружиною, не сумував. Невже він так і не зміг по-справжньому її полюбити? Задумався.
Виходить, усі ці десять років із нею були лише ілюзією родинного життя? Але жили ж нормально, тільки дитину так і не народили. У Олени була донька, правда, як вона казала: «Народила для себе, сама не знаю, хто батько».
Дмитро завжди відчував якусь натягнутість у стосунках із Оленою, часто сварилися. Після кожного конфлікту в його памяті виринали зеленкуваті очі й лагідна усмішка медсестри Соломії, яка схилялася над ним, робила уколы й ставила капельниці в госпіталі. Тоді він був поранений отримав рану на війні.
Сидячи в стозі, Дмитро усміхнувся, згадавши Соломію: її заспокійливий голос, густе каштанове волосся й очі, наче два смарагда. Таких очей він більше ніколи не бачив. Завжди думав, що саме вона допомогла йому пережити всі болі.
Того дня, коли його виписали, він зірвав букет польових квітів і пішов до неї. Хотів запропонувати поїхати разом, розумів, що це не просто, але все ж
Соломії тут немає, її перевели в інший медсанбат, відповіла медсестра, до якої він звернувся.
А куди саме?
Не знаю. Та й вам не скажуть. Ви ж розумієте, де ми
Дмитро дуже засмутився, але вирішив її шукати. Та як знайти жінку, про яку знаєш лише імя та колір очей? Довелося повернутися додому після поранення комісували через стан здоровя. Дома все було, як раніше: батько пив, мати працювала й лаяла чоловіка.
Але одного разу до Дмитра завітав його побратим Тарас, з яким вони пройшли багато.
Здоров, Діме! Ну як ти? Одужав?
Та нічого, нормально, знизав плечима Дмитро.
Поїхали до нас у село, у вас тут глушина, роботи немає, запропонував Тарас. Чи тебе тут хтось тримає?
Поки нікого. Не можу забути Соломії.
Ох, брате, міцно вона тебе взяла. Але треба шукати, писати, не здаватися.
Дмитро поїхав із другом у село. Час минав. Він купив старий будиночок, трохи відремонтував і жив у ньому.
Тарас же закохався й перебрався із дружиною Ганною до райцентру.
Вибач, що тебе сюди затягнув, а сам тікаю, сказав він.
Та не переживай, усміхнувся Дмитро. В мене теж налагоджується родинне життя. Вже Олені предложення зробив.
Озирнувшись на широкі поля й далекі ліси, Дмитро повернувся зі спогадів у реальність. Раптом ніби почув злий голос дружини, який вона кинула йому вчора:
Такої, як я, тобі більше не знайти. Це я тебе терпіла, а інша не зможе. Твої «заморочки» нікому не потрібні. А ще в мене є справжній чоловік, який мене любить.
«Заморочками» вона називала моменти, коли Дмитро замикався у собі, згадуючи минуле. Дружину це дратувало, вона зачіпала його, і починалися скандали. Вчора ж Олена нарешті вилила те, про що він і так здогадувався. Вислухав мовчки, зібрав речі й пішов.
Дивно. Думав, буду кричати, обвинувачувати. Але цього не сталося. Я спокійний. Навіть радий, що так завершилося наше спільне життя.
Вирішив вранці поїхати до Тараса. Вийшов із села, стемніло. Звернув у поле, де стояли стоги, і вирішив переночувати в сіні.
От і все. Тепер не треба робити вигляд, що все гаразд. Хоча я давно знав, що Олена крутиться із головою райадміністрації.
Вперше за півроку відчув спокій, наче камінь із плечей звалився. Зарившись у сіно, подумав:
Завтра буде завтра. А сьогодні треба відпочити.
Прокинувся пізно, згадавши зелені очі Соломії.
Гаразд, час у дорогу.
Дійшов до зупинки, сів на автобус і приїхав у райцентр. Зайшов до магазину, купив пляшку вина й коробку цукерок. Із Тарасом вони не вживали міцне, а для Ганни взяв солодощі.
Підійшов до їхнього будинку, піднявся на другий поверх і подзвонив. Двері відчинилися, і на порозі зявився Тарас.
Брате, який радісний! Заходь!
Зазирнув у кімнату й здивовано спитав:
Ти один?
Дмитро мовчав, але вираз обличчя сказав усе.
Ладно, йди на кухню. Ганно, глянь, хто прийшов! з коридору вибіг їхній семирічний син Юрко й повис на Дмитрові.
Як добре, коли тобі всі раді.
Сіли на кухні. Дмитро дістав вино, велику шоколадку Юркові й цукерки Ганні. Тільки зараз помітив її округлілий живіт.
Мені здається, чи
Чи-чи! сміялася Ганна.
Ну ви молодці.
Такі справи, похлопав його по плечу