31 жовтня 2025 року
Сьогодні, коли я сиджу у віконниці нашої оселі в Києві і чую, як листя шепоче над Дніпром, відчуваю, що час вже підступно підкрадається. Мої руки, колись впевнені, тепер трохи тремтять, коли я застібаю ґудзики на сукні, а під час обіду в гуртожитку на «Софіївській» можу випадково випустити ложку чи залишити пляму на вішалці. Прошу, не сердься, будь ласка, будь до мене мяка, як теплий плед з вишиванкою.
Згадай, як колись я терпеливо вчила тебе нашу маленьку Ганну, всім премудростям: тримати ложку, самостійно одягатися, розкладати монети в готівці, коли ми йшли за хлібом на базар у Львові. Якщо я повторюю одне й те саме, не відрізай розмову, а просто слухай, бо в цьому наш спільний ритм.
Ти памятаєш, як ти просила мене розповідати казку знову і знову, поки не спала, обійнявши мене, а я шептала про козака, що шукає золоті кобзарські струни? Якщо я іноді уникаю миття не докоряй, адже я придумувала історії про морські пригоди, аби заманити тебе в ванну, бо ти вперто не хотіла стрибати у воду.
Якщо мої пальці не встигають розгадати нові технології, телефон чи телевізор, не смійся дай мені хвилинку, і я спробую зрозуміти, як працює той самий «смарт». Згадай, як я вчила тебе писати перші літери, як ми разом рахували яблука на подвірї та складали цифри, коли я ледве трималася від втоми.
Коли я забуваю слово чи гублю думку будь терплячою, не злися. Для мене не важливо, про що я говорю, а те, що ти поруч, слухаєш мене і не відвертаєшся. Коли мої ноги стануть слабкими і я вже не зможу йти поруч із тобою, не думай, що я стала тягарем просто простягни мені руку, так, як я простягала тобі свою, коли ти робив перші кроки по нашій хаті в Дніпрі.
Одного дня ти зрозумієш, що попри всі мої помилки, я завжди бажала для тебе лише найкращого. Кожен мій крок, кожне рішення були спробою полегшити твій шлях, зробити його трохи легшим, ніж мій. Подаруй мені трохи свого часу, дрібку терпіння. Дозволь спиратися на твоє плече так само, як ти колись ховався на моєму, коли було боляче чи страшно.
Я люблю тебе, доню Оленко. Люблю тебе, сину Данило. І молюся за вас, навіть коли ви вже не помічаєте, як тихо спокійно падає сніг на наші вулиці, вкриваючи їх білим покривалом.