Коли Іван Ковальчук в’язав шлюб з молодою Олелею, мати відразу спіймала її, немов білий лебідь у ранковому тумані. Олеля та сама дівчина, що з дитинства підкралася до Івана під час шкільних танців, коли він спотікався у кривавах черевиках.
Іване, ти схоже улюбивсь, щото крутиться перед дзеркалом, наче червона калина, сміялася Ганна Петровна, кидаючи моркву в котел. Показуй нам, як виглядаєш з батьком.
Люблю, мамо, відповідав син, розкладаючи пальці, ніби граючи на балалайці, щодня покажу, коли треба.
О, як би нам в нашому селі був такий син, як ти, шепотіла вона, піднімаючи хліб у кавалкових крихтах. А хто ж це така Олеля? запитала вона, подихаючи ароматом лавандових полів.
Федірова внучка, сказав її чоловік, вона виростала під козацьким візком, ввічлива, привітна, а й красою блискучою, немов кришталь у сонці.
Коли Іван прийшов до хати з Олелею на чай, мати сіла, подивившися на них, немов на дві зірки, що впали в озеро.
Сину, вона прошепотіла, ніби читала думки, я давно мріяла про твою дружину. Ось вона, з води, мов біла ластівка. І вони посміхнулися, піднявши келихи з квасом.
День весілля виглядав, немов полотно, розтягнуте по полю, без багатств, а лише з любовю в кожному кроці. Олеля була спокійна, як нічна тиша, але вперта, коли береться за справу, робила все з розумом, ніби майстриня килимів.
Наша Олеля, немов ластівка, добра і турботлива, кумка говорила, спираючись на ґанок, яка ж вона господиня!
Через деякий час у сімї з’явився син Мирон, хворий немов крихка, народився недоношеним, та зростав, мов зерно під сонцем. Роки текли, батьки Івана померли, а два роки потому й сам Іван вийшов у вечірню тінь, коли сено під дахом перепліталося з жарою. Жінка плакала, та нічого вже не могла змінити.
Олеля і Мирон залишилися удвох, живучи в спокійному ритмі, наче вітри, що колишуть колос. Вони розмірковували над кожним завданням, ділячись планами, наче козаки ділять хліб. В їхньому господарстві були корова, кобила, горох, курки, а між сином і мамою не було ні крику, ні сварки.
Коли сінок не встигав підняти сено під дощ, мати казала:
Не журися, сину, літо довге, все висохне, а у сусідських хатах часто лунав гучний скандал, ніби грім над полем.
Олеля підтримувала чистоту: вікна біло-стискані штори, підлоги блискучі, а кухня пахла борщем і вареними галушками. Сусідка Анна час від часу забігала, дивувалася:
Олело, ви живете удвох, а стіл повний смаколиків.
Сідай, запрошувала вона, Миронька любить їсти, хоч і не виростає великим.
Ой, ваш син не в силі Івана, та й гарний сміялася сусідка, такий мороз по шкірі вона мріяла про спокійну дівчину, що стане доброю дружиною.
У селі шанували Олелю і Мирона за їхню розсудливість, чистоплотність і дружність. Коли Мирон виріс, він обрав наречену Віру, довгу, міцну, майже на голову вища за нього, не зовсім красуня, а вугільна вогняна. Тільки ж у селі було багато низьких, милозвучних дівчат, а Віра була, як полоха, швидка і гаряча, скандальна, груба.
Я не розумію, чому Віра потрапила до мого сина, думала Олеля, вони різні, ні одного не підкорити.
Але вона вирішила терпіти, бо доброї господині треба витримка. Якщо син щасливий, і мати щаслива. Віра була балакучою, а Мирон мовчазним, мов тінь під деревом.
Весілля пройшло тихо, без сутичок, хоча деякі односельці, під впливом самогону, спали під крилами хати, на лавці, чи на ганку. Ранком Олеля вийшла у двір прибирати з столу, і Віра підхопила її, бурмотіючи:
Це було непотрібне, ми б просто підписалися й пішли
Сиди, Віро, якщо ще втомилась, я сама все приберу, відповідала Олеля.
Хоч би й так, пробурмотіла Віра, всі будуть казати, що я погана зноха.
А чого ж слухи, тихо промовила свекруха, ще всі сплять.
Ти ще пошириш це по селу, сказала Віра з лихим поглядом, знаю, які свекрухи бувають.
Олеля мовчала, бо не хотіла підживлювати сварки. Віра одразу показала характер: вона стежила, як Мирон ставиться до матері, часто підходила, обіймала, цілуючи в щоку, дякувала за їжу, іноді співчувала, ніби розм’якшуючи камінь.
Це ж надто ніжно, думала Віра, я ж не бачу таких стосунків у нашому селі, де мати і син ніби два дуба.
Вона розповідала бабусям у крамниці, як Мирон обожнює маму, нічого поганого про неї не каже. Дід Матвій, поглянувши, кивнув:
Жаль, що Олелю пустили в гніздо ластівки, а сюди принесли сороку.
Багато людей жаліли Олелю, та ніхто не чув від неї злих слів про зноху. Віра була сварливою, злими нотами у голосі, навіть з мамою не ладила, розійшлася у пил.
Олеля знала, що Мирон не розуміє вибору Віри, та не торкалася теми. Віра встановлювала власний порядок: змивала кісточки, приходячи з роботи, була сварливою й заздрісною. Олеля мовчала, не вступала в бійку, і це лише дратувало сусідів.
Після роботи Мирон часто повертався до дому, а під вечерею мати запитувала:
Що сьогодні приготувати смачніше?
Віро, відповідала Віра, що готуватимемо, то й їсти будемо, чай не з царської родини.
Вірові все ділося швидко, та неакуратно. Коли вона доїла корову, відро було брудне, в ньому плавало сінце, а Олеля завжди ретельно чистила, мила вигорання, лише потім доїла. Якщо Віра варила суп, різала картоплю на великі куски, а Олеля все підглядала, розуміючи, що сини люблять її страви, та мовчала.
Між ними не було крику, проте Олеля бачила, що шлюб напружує сина. Вона намагалася лагідно підштовхнути їх до кращого, проте зрозуміла, що в їхньому світі образи й крик неминучі.
Через рік Віра народила сина Тимка. Хлопчик спав неспокійно, молока мало, і він був голодний. Віра не слухала свекруху і не годувала його. Олеля, не витримавши, тихо підкралася і підгодила внука, який швидко набрав вагу і міцно заснув. Одного дня Віра, зірка в очах, крикнула:
Ти свого хворого сина майже погубила, взялася за мого!
Олеля мовчала, продовжуючи годувати, і Тимка зростав здоровим, ходив до школи, мав ніжні стосунки з бабусею. У школі він був успішний.
Батько Тимка був добрим, обіймав і цівав його. Віра крикувала:
Треба виростити чоловіка, а не ніжну дівчину, проте батько лише знизав плечі.
Свекруха і чоловік ніколи не сварилися з Вірою, хоч вона була сварливою. Олеля ставилася до неї з добром, а Віра під спиною лаяла маму й сина, проте ніхто її не слухав. Олеля знаходила в собі силу зберігати родину.
Мирон працював у автомайстерні, і люди дивувалися, як він живе із такою дружиною, що вже в селі розганяла скандали. Він лише знизав плечі.
Тимко навчався добре, бабуся часто сиділа поруч, кивала головою, коли він робив домашку. Коли він виріс, зрозумів, що мати жорстко ставиться до бабусі й батька, і це його дратувало. Він часто просив бабусю приготувати щось смачне. Віра, злізши, казала:
Ти такий вибагливий, як твій тато, і давала йому їсти те, що сама приготувала, ніби з простих зерен.
Тимко часто згадував, як бабуся чекала його з вулиці з теплим молоком у чашці і куском пирога. Потім вона дізналася, що хлопець зустрічається з Танею, симпатичною дівчиною з сусідньої вулиці, яку вона згадала зі своєї юності.
Тане, мені вона подобається, шепотіла вона, таємниця між нами.
Бабуль, це наш секрет, відповідав Тимко, коли закінчимо коледж, одружимося.
Нехай Бог благословить вас, лагідно промовила Олеля, роблячи знак хреста.
У місті, у гуртожитку, Тимка сумував за бабусиними руками та пирогами, а на каникулах жив у душевному спокої. Він від’їжджає на іспити та захист диплому, а бабуся, трясучи голосом, питає:
Ти повернешся після коледжу?
Так, бабуль, я повернусь, відповідав він, стану спеціалістом, а Тана з нами, і ми побудуємо новий дім, де ти будеш жити з нами. Все буде добре.
Олеля знала, що так і буде. З Тимком і Танею вона житиме спокійно, щасливо, отримуючи назад те тепло, яке колись вклавала в нього в дитинстві, наче сонце, що розквітає над золотими полями.