Бабусю, в мене до тебе прохання… Мені дуже потрібні гроші.
Багато.
Вечір плавно перетік у тінь, коли онук переступив поріг. По тому, як він скинув погляд і зажмурив плечі, було видно душа його неспокійна.
Зазвичай він приходив до Уляни Антонівни раз-двічі на тиждень: чи в магазин сходити, чи сміття винести, чи столик підправити все робив тихо й впевнено, наче то давній танок. А цього разу ні руки, ні душа не знайшли собі місця.
Уляна Антонівна завжди остерігалась довкола вирує дивний світ, лишень двері відкрий.
Артемку, ти скажеш, навіщо тобі ті гроші? І скільки це багато? раптом стисло зіщулилась у своїх думках Уляна Антонівна.
Артем був її старший онук, щирий і світлий хлопець. Минулоріч закінчив ліцей, нині й працює, й навчається заочно. Батьки не знали за ним нічого поганого. Але навіщо йому раптом така сума?
Не можу поки що сказати, але точно віддам тобі, бабусю. По частинах, не все одразу, Артем переминався з ноги на ногу.
Ти ж знаєш, я на пенсії живу, хвилювалась Уляна Антонівна. А скільки тобі треба?
Пятдесят тисяч гривень.
А до батьків чого не звернешся? втомлено спитала Уляна Антонівна, вже майже впевнена, що відповідь знає. Зять її строгий чоловяга, вірить, що син повинен сам із життям давати раду, а батьки руки не підставлять без нагоди.
Вони не дадуть, тихо сказав Артем, ніби набираючи повітря на глибоке пірнання.
А може він у халепу втрапив? Може, як дам гроші, зроблю гірше? Але якщо не дам чи не залишу його самого у полі вітрів? у розгубленості дивилась Уляна Антонівна на хлопця.
Бабусю, нічого злого, чесно! Артем намагався ловити її погляд, мов рибу у сні. За три місяці віддам, обіцяю! Хіба не віриш мені?
Дати йому гроші. Навіть якщо не поверне хіба це головне? Є ж має на світі бути хоча б одна людина, до якої прийдеш у біді. Гроші ті лежать у неї на чорний день. Можливо, саме оце він і настав чорний, сновидний і тремкий. І могили свої вона ще не готує, живим треба допомагати. Довіряти рідню так казала їй ще її стара бабця.
Кажуть, віддав позичене й забудь. Іноді дивно й не втямиш, що у молодих на думці. Але Артем ніколи не підводив.
Добре, даю. На три місяці, як обіцяв. Але, може, батькам сказати?
Бабусю, я ж тебе люблю. Завжди робив, як казав. Але як не зможеш я ж працюю, візьму кредит.
Вранці Уляна Антонівна пішла у банк. Зняла потрібну суму, віддала онукові.
Артем повернувся до життя, засвітився очима:
Дякую, бабусю, ти у мене найближча. Віддам, тільки трохи згодом, і зник за дверима.
Уляна Антонівна, заливши чаю, поринула у спогади, скільки разів їй самій світлу копійку давали люди в моменти, коли інакше було б не видихнути. Зараз часи важкі, кожен сам за себе. Ох, непрості сни випали на її долю.
Минув тиждень і Артем прилетів до неї радісний, мов птаха:
Бабусю, ось частина боргу, отримав аванс. Можна завтра до тебе не сам зайду?
Заходь, онучку, я твій улюблений маковий пиріг спечу, посміхнулась Уляна Антонівна. Може, щось проясниться, якщо не зявиться він сам.
Наступного вечора Артем прийшов не один. Поруч із ним, ніби зітканою між маківками поляночки, стояла тендітна дівчина:
Бабусю, познайомся, це Зоряна. Зоряна, це моя люба бабуся Уляна Антонівна.
Зоряна посміхнулась соромязливо:
Доброго вечора, Уляно Антонівно, і спасибі вам величезне!
Заходьте, проходьте, мені дуже приємно, полегшено видихнула бабуся. Дівчина сподобалася їй одразу ж.
Всі сіли до столу, заварили чай, на порцеляні зимувала свіжа маківка.
Бабусю, я не міг одразу розповісти. Зоряна дуже переживала у її мами несподівано з серцем біда трапилася. А допомогти нікому. Зоряна та ще й забобонна не дозволяла говорити про гроші. Але вже все минуло маму прооперували, лікарі дають добру надію, Артем з ніжністю вітав дівчину поглядом. Правда, Зоряно? і взяв її за руку.
Спасибі вам, ви дуже добра… Я так-от вам вдячна, Зоряна відвернулася і втягнула носа.
Ну все, не плач, ластівко, Артем підвівся зі стільця. Бабусю, нам час іти, проведу Зоряну додому, вже пізно.
Йдіть, діти. Доброї ночі вам, хай усе буде гаразд, перехрестила їх Уляна Антонівна, наче покришила сіль по сновидінню.
Онук виріс. Хороший хлопець. І добре, що вона довірилась. Бо не лише в грошах річ просто стали ще ближчі.
Через два місяці Артем усе повернув і розповів бабусі:
Уявляєш, лікар сказав, що встигли. Якби ти тоді не допомогла все могло сильно погіршитися. Дякую тобі, бабусю. Я тоді не знав, як врятувати Зоряну. Але тепер вірю, що завжди в світі знайдеться той, хто підтримає. Я для тебе усе зроблю, ти у мене найкраща!
Уляна Антонівна лагідно провела рукою по його волоссі як колись давно:
Біжи вже. І заходьте разом із Зоряною, чекаю!
Зайдемо неодмінно! обійняв бабусю Артем.
Коли зачиняла за ними двері, у пам’яті проплив циганський вітер: як ще її прабабуся колись говорила:
“Своїм завжди треба підставити плече. Так собі в українських хатах з давніх-давен велося. Хто до рідних обличчям, той і не стоятиме сам. Про таке не забувай”.