Поки ми продаємо квартиру, поживи трохи в будинку для літніх людей, вимовила донька.
Оленка вийшла заміж дуже пізно. Якщо чесно, їй довго не щастило, й сорокарічна жінка вже майже втратила віру, що зустріне, як вона вважала, гідного чоловіка.
Четвертошестирічний Віталій виявився тим ще «принцем». Був кілька разів одружений, мав трьох дітей, яким згідно з рішенням суду віддав свою квартиру.
Тож Олені, після кількох місяців поневірянь квартирами на оренду, довелося привести чоловіка до своєї шістдесятирічної мами Валентини Петрівни.
Віталік ще з порога кривився й морщив носа, показуючи усім своїм виглядом, як йому не до вподоби запах у помешканні.
Старістю тут тхне, пробурчав він осудливо. Треба добре провітрити.
Валентина Петрівна чудово чула слова зятя, та, для спокою, зробила вигляд, що не звернула уваги.
Де ж ми будемо жити? зітхнув важко Віталій, якому явно не подобалося нове житло.
Олена одразу заметушилася, щоб догодити чоловікові, й відвела маму вбік.
Мамо, ми з Віталіком займемо твою кімнату, пошепки сказала донька, а ти побудь поки в маленькій.
Того ж вечора Валентину Петрівну без церемоній переселили до іншої кімнати, яку важко було навіть назвати комфортною.
Довелося все тягти самій, бо Віталік навідріз відмовився допомагати.
З того дня життя для жінки стало важке. Віталій не був задоволений нічим: ні їжею, ні порядком, ні шпалерами.
Та найбільше його дратував запах. Йому здавалося, що квартира пропахла старістю, від чого у нього нібито й розвинулась алергія.
Щоразу, коли Олена входила до квартири, Віталік театрально кашляв.
Так жити далі неможливо! Треба щось вирішувати! заявив сердитий чоловік Олені.
Грошей на оренду в нас немає, розгублено сказала жінка.
Відправ свою маму кудись, буркнув чоловік, корчившись від уявного смороду. Дихати неможливо.
Куди ж я її діну?
Не знаю, щось вигадуй! Все одно ця квартира шкоди більше, треба продавати й брати нову, промовив Віталій і натхненно додав: Ось! Це правильне рішення! Поговори з мамою!
А що я їй скажу? занепокоєно прошепотіла Олена.
Видумай! Все одно після її смерті квартира твоя. Просто прискоримо цей процес, незворушно промовив чоловік.
Не зручно якось
А ти визначись, хто тобі дорожчий: вона чи я? Я тебе в сорок років прийняв, кому б ти була потрібна, стара дівка! підкреслено наїхав Віталій, добре знаючи, на що треба тиснути. Якщо піду, знову залишишся сама, й навряд чи вже хтось обереться.
Олена з-під брів глянула на чоловіка й попленталася до матері у тепер уже її захаращену комірчину.
Мамочко, тобі тут, мабуть, не дуже подобається жити? почала здалеку донька.
Мою кімнату мені віддали? з хвилюванням спитала жінка.
Ні, у нас інша пропозиція. Ти ж все одно цю квартиру перепишеш на мене? з надією запитала Олена.
Звичайно.
То давай не тягти! Я хочу продати цю квартиру й купити нову, в гарному будинку.
Може, підремонтувати цю?
Та ні, треба брати більшу.
А я куди, доню? губи Валентини Петрівни тремтіли.
А ти поки мешкатимеш в будинку для літніх людей, із завзяттям мовила донька, але це лише тимчасово! Потім обовязково тебе заберемо.
Справді? з останньою надією глянула на неї мати.
Авжеж. Усе оформимо, зробимо ремонт і ти повернешся, Олена обережно взяла матір за руку.
Валентині Петрівні нічого не залишалось, ніж повірити дочці й підписати документи на перепис квартири.
Як тільки все було оформлено, Віталій, потираючи руки, вигукнув:
Складай мамині речі! Веземо її в будинок для літніх людей.
Вже? розгублено спитала Олена, яку підточує провина.
Чого чекати? З нею ж і пенсія не втіха. Від неї одні проблеми. Вона своє вже прожила, хай дасть і нам пожити, діловито відрізав Віталій.
Та ми ж ще не продали квартиру!
Роби, як кажу, інакше залишишся сама, з холодною впевненістю кинув чоловік.
Через два дні речі Валентини Петрівни разом із нею завантажили у машину й повезли у будинок для літніх людей.
Дорогою жінка нишком змахувала сльози серце віщувало лихо.
Віталій навіть не поїхав із ними він сказав, що буде провітрювати квартиру «від стороннього запаху».
Валентину Петрівну швидко оформили, а донька, поспіхом попрощавшись, соромязливо втекла додому.
Доню, ти ж точно за мною повернешся? наостанок із надією перепитала жінка.
Звісно, мамо, відвела погляд Олена.
Вона знала: Віталій нізащо не дозволить поселити Валентину Петрівну у новій квартирі.
Після того, як квартира була продана, подружжя швидко придбало іншу. Причому Віталій записав її на себе, твердячи, що Олені довіряти не варто.
За кілька місяців Олена знову порушила тему про маму. Проте Віталій реагував агресивно.
Спробуй ще раз згадати про неї вижену! кинув той з люттю.
Олена прикусила язика, розуміючи, що це не жарти. Більше про маму вона не згадувала.
Ще кілька разів збиралася відвідати Валентину Петрівну, але, уявивши мамині сльози, жодного разу не наважилася.
Валентина Петрівна пять років щодня чекала, що донька повернеться за нею.
Та цього так і не сталося. Не витримавши розлуки, вона відійшла у вічність.
Олена дізналася про це лише за рік, коли Віталій вигнав її з квартири, і вона згадала про матір.
Сором і вина так затисли серце жінки, що вона подалася до монастиря відмолювати власний гріх.