Щоденник, 31 грудня
Останній день року, а у мене на душі, як завжди, важкість замість ейфорії. Я, Артем Ткаченко, 35 років, адвокат із Києва, терпіти не можу зимові свята. Для когось це казка, але для мене це марафон з вимушеною радістю та нескінченними чужими очікуваннями.
Вибір подарунків для співробітників, які мені не надто й подобаються, і корпоратив, без якого, виявляється, не можна. У цьому році керівництво вирішило: святкуємо з розмахом ціла садиба під Києвом, знята під подію.
Я їхав туди на своєму сріблястому шевроле, слухав подкаст про зміни у Податковому кодексі, і в голові крутив чіткий план: зявитися, тихо вистояти годину, попити шампанського, сказати кілька чемних слів шефу й непомітно змитися.
Садиба була заповнена гамірними людьми у блискучих сорочках і вишуканих сукнях, гомін стояв, мов у вулику. Усі штучно усміхалися й ніби змагалися, у кого атмосфера святковіша.
Я забрав свій келих і прикипів до стіни, ніби вартовий. Дивився, як знайомі та не дуже обмінюються банальностями, відчуваючи себе тут чужим. Ніби я потрапив у світ, де вимога зображати щастя й не задумуватись про справжнє.
***
Тоді я помітив її. Не найдовгоногу чи найгучнішу. Вона стояла біля великого вікна, відсторонена, вдивлялася в заметіль.
Темно-синє плаття, келих з узваром в руці. В її погляді не було смутку чи самотності швидше, глибоке занурення в думки.
Я раптом відчув: вона виглядає саме так, як я себе почуваю.
Таку завірюху небезпечно їхати додому, першою думкою поділився я, підійшовши ближче.
Вона повернулась і посміхнулася щиро, тепло, а не демонстративно, як решта.
Зате яка краса, кивнула у вікно. Коли місто засипає снігом, здається, що всі неприємності ховаються десь глибоко під білим покривалом.
Я не очікував цього, розгубився на секунду.
Артем, представився я.
Богдана, відповіла, потисла мені руку. Бухгалтерія, здається, ми з вами зустрічалися в ліфті пару разів.
Запала тиша, але вона була затишною, як ковдра.
Сніг став ще сильнішим, і раптом по гучномовцю оголосили: буря, усі дороги перемело, доведеться залишатися до ранку. По залу прокотилось розчароване зітхання.
Я про себе лайнувся. Мої плани розпливлись, як сніг під ногами.
То що, адвокате, готовий до ночівлі на розкладачці? іронічно запитала Богдана.
На юрфаці цьому не вчили, всміхнувся я. А ви як, не переживаєте?
Я завжди беру із собою зарядку й книжку. Тож будь-які катастрофи не страшні, відповіла вона, посміхнувшись.
Саме цієї ночі, позбавлені масок і поспіху, ми по-справжньому поговорили.
Виявилось, Богдана фанатіє від старих українських чорно-білих фільмів, а я ніколи не міг їх зрозуміти, але пообіцяв подивитись один, якщо вона пояснить у чому кайф.
А ще я зізнався, що мрію колись відкрити маленьку кавярню, а Богдана малює аквареллю й ніколи нікому свої малюнки не показувала.
Ми ховались у кутку, пили не шампанське, а гарячий чай з термоса, який вона, на щастя, прихопила.
Богдана розповідала про кота Василя, який ловить лапами сніжинки на підвіконні, а я згадав бабусю, що навчила мене пекти медовик і нарізати холодець так, щоб той не розпався.
Коли годинник пробив північ, ми не кричали “Слава Україні!”. Ми просто тихо подивились одне одному у вічі.
З Новим роком, Артеме, прошепотіла Богдана.
З Новим роком, Богдано, відповів я.
Ми ночували не в розкішних номерах, а на розкладачках в маленькій кімнаті поруч. Говорили пошепки до самого ранку, поки заметіль вщухала.
Коли дороги звільнили, ми вийшли надвір. Все навколо біле, свіже, чисте. Сонце сліпить, відбиваючись від снігу.
Куди ви тепер? спитав я.
На автобус. Додому.
Можу підвезти якщо хочете.
Богдана подивилася на мене і її очі наче розвеселились.
А якщо мені подобається цей спокійний, засніжений ранок? Я хочу пройтись пішки до зупинки.
Я зрозумів, це зустріч не випадковість.
Тоді я прогуляюсь з вами, сказав я твердо.
І ми рушили разом по ще нерозчищеній стежці, удвох, з першим днем нового року, залишаючи сліди у снігу у невідомість, у світле майбутнє.
Дуже хочеться вірити, що це і є справжнє диво…