15 березня
Сьогодні якось настрій сам по собі повернув мене у спогади про шкільне дитинство, і душа затріпотіла від слів, які так часто залишають по собі невидимі шрами. І здається, лише тепер починаю розуміти, чому все було саме так.
У шкільні роки я, Настуся Поліщук, не могла зрозуміти, чому мені так водночас гидко й заздрісно до Віти Синюк. Її батьки тяжкі пянички, грошей на хліб ледь вистачало, жили майже з копійки на копійку, а батько її ще й лупцював за найменшу дрібничку. Мати не сміла й слова кинути на захист доньки, сама боялася чоловічого кулака. Однак була у Віти одна віддушина люба бабуся Ганна. Раз на місяць вона діставала зі своєї мізерної пенсії зарплату для внучки за гарну поведінку. Хоч я помічала, що навіть коли Віта вередувала, бабуся мала вигляд незримої змови й віддавала ті пять гривень усміхнено й урочисто. Для Віти це був справжній святковий день. Вона летіла у магазин, купувала морозиво обовязково й собі, і бабусі халву з базару, трохи карамелі. Кожен раз клялася собі розтягти цю радість на цілий місяць, але десь на третій день коробочка уже була порожня. І тоді бабуся діставала з морозилки ще одну порцію й казала:
Візьми, Настуню, їж, у мене горло болить
Дивно, що у бабусі щоразу неначе саме тоді боліло горло, коли у Віти закінчувалися цукерки Але, знаю, в глибині душі, Віта завжди чекала на ту другу порцію.
Моя родина ж, навпаки: повна чаша, затишок, статок, наймодніший одяг, батьки ніколи ні в чому мені не відмовляли. Подруги позичали у мене речі, і мені здавалося, що мені дано жити краще за інших. Але чомусь мимоволі я заздрила Віті. Усі хлопці й дівчата тягнулися до неї була в ній якась щирість, легкість, доброта й особлива краса, якої не приховаєш навіть старенькою кофтинкою. Я ж завжди почувалася трохи надто гордовитою поряд із нею й навіть не спромоглася сказати їй привіт. Коли я її зустрічала, то дивилася так, ніби холодною водою облила. Навіть при всіх одного разу кинула їй:
Ти, злиденна!
Памятаю, як Віта прибігла додому до бабусі, налила сліз повну хустку. А бабуся посадила її на коліна і, гладячи по голівці, з лагідністю промовила:
Не плач, доню. Завтра скажеш тій дівчині: Ти права у Бога я!
Віта заспокоїлась.
Красою мене теж природа не образила але моя стать здавалася хіба що холодним гострим склом поряд із Вітинами теплом і відвертістю. У нашому класі всі дівчата були небайдужі до Дениса Бойка веселого, завжди нестримного до жартів, двієчника й добряка. Його провали у щоденнику сміливо компенсувалися його невичерпним оптимізмом. Учителі сварили, але у глибині душі симпатія до нього брала гору.
У старших класах Денис почав проводжати мене додому після уроків, чекав під школою, щоб разом зайти до класу. Класні дівчата шепотілися: О, жених і наречена! Навіть вчителі помітили, що у нас із Денисом щось виникає Швидко промайнули шкільні роки: останній дзвінок, випускний бал. Школярі розлетілися хто куди. Я й Денис відгуляли весілля нашвидкуруч ознаки майбутньої дитини вже не приховаєш. Навіть пишнота весільної сукні не сховала кругленького животика. Через пять місяців я подарувала чоловікові дочку Софійку.
Віта після закінчення школи змушена була йти працювати. Бабусі не стало, батьки чекали від доні хоч якоїсь допомоги. Залицяльників у дівчини вистачало, але не було кохання. Та й тягар батьківської ганьби за алкоголізм давив їй на душу.
Минуло десять років.
Сьогодні я майже не впізнала себе біля кабінету нарколога. Там стояли дві пари: Віта з мамою та я з Денисом. Віта впізнала мене одразу. Вона подорослішала, стала впевненою у собі жінкою, живим втіленням внутрішньої гідності. А ось я Важко згадувати себе в дзеркалі того дня: худорлява, з очима, які погасли, руками, що тремтіли від втоми й переживань. Всього двадцять вісім а виглядаю, мов стара.
Денис кинув на Віту винуватий погляд:
Привіт, однокласнице, голос у нього був зніяковілий, неначе не хотів, щоб свідки його сімейних драм зявилися тут, особливо Віта.
Привіт, Денисе. Бачу, в тебе біда Давно у вас це? відчувала я, що Віта відразу зрозуміла ситуацію.
Давно, він одразу зніяковіло відповів.
Жінка, яка пє, це біда. Я знаю по своїй мамі Батько від горілки згорів заживо, поділилася Віта співчуттям і до себе, і до Дениса.
Після прийому у лікаря Денис і Віта обмінялися номерами. Все ж куди легше долати спільне горе разом. Денис почав частіше навідуватися до Віти: мовляв, ти вже знаєш, як із цим боротися І Віта щиро ділилася своїм гірким досвідом. Підказувала, як тримати межу, як ні в якому разі не давати слабину. Бо знала: у чарці втопилося більше чоловіків, ніж у морі…
Згодом зясувалося, що Денис із дочкою Софійкою вже давно живуть окремо, а я у батьків. Денис оберіг доньку від матері. Останнім поштовхом стала ситуація, коли він повернувся з роботи, а я лежала пяна на підлозі, а трирічна Соня стояла на підвіконні, мало не впавши з пятого поверху Денис устиг врятувати дочку, але на мене тоді вже опустився невиліковний морок. Все ж я вважала, що можу будь-якої миті зупинитись. Але обманювала себе й інших.
Наш шлюб розпався.
Якось Денис запросив Віту повечеряти у кавярні й там зізнався, що ще зі школи був у неї закоханий. Боявся відмови, потім я завагітніла Життя затягнуло у круговерть. І дивним чином зустріч у кабінеті нарколога він тепер вважав за долю. Після того, як поговорив із Вітою, неначе нанового народився.
Денис попросив у Віти руки та серця. І вона, чесно кажучи, теж давно симпатизувала йому. Але колись не могла б і подумати про те, щоб перейти дорогу мені. Тепер усі завади зникли. Вони спокійно, скромно розписалися, і Віта переїхала до Дениса. Софійка спершу насторожено поставилася до названої мами розуміла: батькову любов доведеться ділити з іншою. Але Віта так оберігала, так ніжно й тепло ставилася до неї, що дівчинка сама почала називати Віту мамою. За кілька років у Софійки зявилася сестра Марічка.
А одного дня у нашому домі пролунав дзвінок. Двері відчинила Віта. На порозі стояла я. Віта впізнала мене лише по голосу. Запах алкоголю, мій вигляд напевно кричав про те, що зелений змій остаточно мене підкорив.
Це ти, зміюко, забрала в мене чоловіка й доньку! Недарма я тебе все життя ненавиділа! прохрипіла я.
На обличчі Віти не ворухнувся жоден мяз. Вона стояла впевнена, доглянута, красива.
Я ніколи не брала чужого. Ти сама відмовилася від своєї сімї, нічого не зрозумівши. Я ніколи не сказала про тебе зла. Мені щиро шкода тебе, Марто.
І легко, без вагань, Віта зачинила переді мною двері
Так життя все розставило по своїх місцях.