Ми з чоловіком приїхали до села знайомитися з його батьками.
Мати Ігоря, вибігши на ґанок і вперши руки в боки, як справжня господиня, вигукнула:
Ой, Ігорчику! Чого ж ти не попередив?.. Дивлюся, не сам приїхав!
Ігор міцно обійняв мене, притис до себе:
Знайомся, мамо це моя жінка, Зоряна.
“Гора”, підперезана рушником, простягнула до мене свої величенькі руки:
Ну, доброго вечора, невістко!
І тричі, за звичаєм, поцілувала в щоки.
Від Катерини Миколаївни тягнуло свіжим хлібом та часником.
Свекруха так мене стиснула в обіймах, що я ледь не злякалася.
Моя голова занурилась між двома пухкими подушками її пишними грудьми.
Вона раптом відсунула мене та критично оглянула з ніг до голови:
Ігорю, де ж ти таку маленьку знайшов?
Чоловік розсміявся:
Звісно де у Львові! У бібліотеці А тато вдома?
У сусідки з пічкою мажеться Ну, ходіть в хату, тільки взуття зніміть підлогу тільки-но вимила.
З подвіря на нас витріщалися дітлахи з усього села.
Олесю, біжи до Параски! Передай, що Ігор приїхав із молодицею!
Біжу! відповів хлопчина та помчав стежкою.
Ми зайшли до хати.
Ігор зняв з мене модне пальто, куплене на базарі, повісив його біля печі.
Потім підніс до щоки мої закоцюблі від холоду руки:
Годувальнице моя! Ще тепла
В цей час на кухні забряжчали горщики й ложки, застукали скляні стакани, зашелестів скатертину
Свекруха розставляла страви, а я з цікавістю оглядала простору сільську хату.
У передньому кутку ікони зі святими свічками; на вікнах білі фіранки з маками; на підлозі та табуретках рушники та килимки. Біля печі, відвернувшись мордою, дрімав рудий кіт
Ми ж тільки минулого тижня розписалися, докинув із-за плеча Ігор.
Я була здивована, як швидко зявилися на столі всі ці наїдки!
По центру стояла закускова миска з холодцем. Поряд домашня квашена капуста, мариновані помідори; свіже топлене молоко з печі з румяною шкірочкою; пиріг з яйцем та зеленою цибулею
Я відчула справжній голод!
Мамо, вистачить вже! Тут на тиждень страв! пробурмотів Ігор, відкушуючи чималий шмат хліба з печі.
Свекруха бухнула на стіл поряд з холодцем щербатого графинчика і, задоволено, витерла руки об фартух:
О, тепер усе!
Отак і познайомилася я з Ігоревою матірю.
Мати і син були схожі, немов дві краплі води обидва чорняві, з румянцем уся щока. Тільки мій Ігор тихий та спокійний, а свекруха як весняна гроза: несподівана й голосиста.
Думаю, не одну свою норовливу коняку вона приборкала, не одну хату врятувала
У сінях грюкнула двері.
У кухню, підпускаючи клуби зимного повітря, зайшов невисокий чоловік.
Чоловік-горобець радо сплеснув руками:
Оце новини, макітро лиха!
Не знімаючи, закурену й у саже куртку, обійняв сина.
Привіт, тату!
Руки мий, а тоді вже привітайся! наказала свекруха.
Тесть стиснув мені руку:
Добрий вечір, панянко!
Від Ярослава Івановича йшли веселі, хитрі сині очі, рідка рижа борідка і такі ж мідяні кучері.
Мамо, налий-но і мені борщу! загримав рукомийником Ярослав Іванович.
Ми підняли склянки:
За вас, дорогі!
Коли випили і поїли, мені нарешті стало чуть вільніше.
Ярославе Івановичу, а чому у вас в роду всі Ярослави?
Та все просто, Зорянко. І дід мій, і батько, і я всі ми пічники у кількох поколіннях.
Одного Ігоря кивнув він на сина, тягнуло до токарства.
І токарі країні потрібні!
Ярославе Івановичу, а важко класти піч?
Це, доню, ціле мистецтво! підняв тато вгору палець. Щоб не диміла і пироги печені смачно виходили Не зважай, що я худий руді люди витривалі: сонцем поціловані!
Ярослав на всі руки майстер! підтримала свекруха.
Тату, розкажи щось ми послухаємо.
Свекор потер бороду, глянув хитро:
Ой, як хочете слухайте! Перша байка
Одного разу в липні ми поїхали на сінокіс. Любава у нас тоді була, памятаєш, мамо? Бувало, за день молока на цілий лан.
Поїхали гуртом і жінки, і чоловіки, і ми з Катериною.
Сонце ще не піднялося, а ми вже косимо: чвяк-чвяк, чвяк-чвяк
День був нестерпно спекотний, оводи кусали немилосердно!
І кабанів у лісі тоді критично багато було!
Ось вже полудень, а з нас сім потів зійшло; косили вже багато днів усі знеможені
Та що ти, старий, знайшов часу згадувати Зоряні, напевно, нецікаво.
Навпаки, цікаво дуже!
Ну, дивлюсь я на людей і думаю треба розворушити, от і вирішив пожартувати. Може, спека винна
Покидаю косу й біжу на весь голос: Ой, люди, рятуйтеся хто може! Кабани!
І гепнувся на дерево. Дивлюсь, усі коси-граблі покидали й теж лізуть на дерева
І що буде далі?
А тоді мене мало граблями не відлупцювали! Але працювати стали хутчіше.
Свекруха не витримала й дала йому легкого ляпаса:
Ай, ти, горе моє руде!
Тату, краще про справжніх кабанів
Можна і так. Слухай
Ми тоді з Катею молоді про дітей і не думали ще.
Я був завзятим мисливцем, але після однієї пригоди кинув це діло.
Падає легкий сніг, я кажу Каті: Піду в ліс.
Іди, каже.
Взяв рушницю, блукаю-гайдаю нікого. Вже й темніти почало. Аж чую кабани близенько. Підпустив ближче та стріляю.
Думав, вцілив, а ні мимо. Та раптом на мене як кинеться здоровенний кабан! Я навтіки, сам не згадаю, як виліз на дерево.
Ну, і налякався ж тоді! вкинула свекруха.
Не перебивай. Сиджу на гілці, трясуся Кабан землю під деревом риє, а потім поліг під самісіньким деревом з усім стадом.
І як же ви врятувалися?
Отак, Зорянко: майже всю ніч на гілці просидів, як ворона. Добре, морозу не було.
А я ж Ігорчика тоді шукала, всі очі видивила! Зранку чоловіків зібрала і в ліс шукати; ледве знайшли, на плечах ледь додому донесла.
Та ти ж у мене козацька кров!
Ой, іди Зоряна, будеш чаю? З мятою й домашнім медом.
Буду, дякую.
Катерина Миколаївна розлила пахкий чай по кружках.
Ігорю, розкажи ще, як мою сестру лікував.
Свекор ледь не вдавився чаєм, розсміявся:
Якось сестра Каті телеграму присилає: Зустрічайте, їду в гості. Привітали як годиться, гостює Аж за обідом скаржиться: Ноги не йдуть, болять, не можу!
О, що ж таке?
Не знаю. В лікарню треба, та не йду.
А бджолами не пробувала лікуватися?
Де ж я їх у місті знайду?
Ходімо до вуликів, хутко тебе підлатаю!
Айболит! засміялась свекруха.
Підвела сукню Я на кожну ногу по бджолі посадив.
Таня тоді ще подякувала, а потому так мене обложила брутально, що вуха зівяли: виявилося, у неї алергія ноги, як веретище!
Ото лiкар з тебе
Хто ж знав про алергію! Катю, а ти мед їж, їж. У тебе ж немає реакції?
Немає, Ярославе Івановичу.
О, і слава Богу
Допили чай. Надворі вже згустились сутінки, і на мене навалилась втома.
Свекруха зашторила вікна:
Ігорю, де вам постелити?
Мамо, можна на печі? Як, Зорянко, згодна?
Та ще й як!
Я сама все зроблю Тато цю піч власноруч мурова, по цеглині! гордо кивнула свекруха.
Ярослав Іванович всміхнувся з гордістю.
І було чим пишатися: піч і нагріє, і нагодує, і всю родину збере навколо себе.
В ній живий, теплий вогонь!
Подякували господарям і піднялися з-за столу. Чоловік підтримав мене під спину й обережно підсадив на піч.
Із темряви, з полатей, подувало травяним зіллям, димом, пряним хлібом та овечою вовною.
Ігор хутко заснув, а мене все сон не брав.
Що ж таке? Праворуч щось важко дихало:
Фу-у, фу-у
Домовик! Ну, точно домовик Я читала
Пригадала дитячу лічилку:
Домовий, домовий, гратись з тобою не маємо сили!
Тільки вранці дізналась правду: то була не містика, а опара закваска ж бо, що свекруха біля печі в теплі залишила.
Не раз ще ми заїдемо у цей хату гостинних Ігорових батьків на байки Ярослава Івановича, на домашній хліб та тепло печі.
Але про це вже якось іншим разомІ тільки тепер я зрозуміла справжню ціну затишку й тепла: це не лише цегла, не тільки піч, а руки, спогади й веселий сміх, що тримають хату разом. Тут кожен вечір стає святом, чужий стає рідним, і навіть опара в темряві перестає лякати, коли поруч сонце сімейна любов. Я міцно притислася до плеча Ігоря, слухаючи, як за стіною цокотять ложки й перемовляються голоси а десь поруч, можливо, вже народжувалася нова казка для ще незнайомих гостей. Було так спокійно і трохи щемко від щастя бо тут, у цій хаті, починалася наша спільна історія.
Як ми з чоловіком приїхали в село до його батьків: зустріч із Васиною мамою-газдинею, заляпаним саже…