Відлуння в ночі
У відділення реабілітації я, Дарина Василівна, потрапила за два тижні до Різдва. Раніше не вийшло місць не було.
Здоровя це серйозно, тому коли мені дали направлення, я щиро зраділа: медичний центр, куди мене скерували, у Львові всі дуже хвалили.
Але всередині десь й ворушився тривожний червячок: вже скоро Різдво, наші традиції, кутя, запах меду і святвечір…
Я з дитинства обожнювала це свято. Любила прикрашати ялинку, вішати на двері дідуха, витинанки клеїти зі старою бабцею. Обожнювала новорічну метушню аромат куті, сміх рідних, готування до святвечора. А тут Від усього треба відмовитися.
З самого першого дня я не раз намагалась переконати себе нічого страшного, це ж не останнє свято в житті, а вже на Йордан, можливо, буду вдома.
І ніби таки майже погодилась із цим.
***
Мене поселили в затишній двомісній палаті з телевізором. Жила в ній вже жінка, вдвічі молодша за мене. Призначили купу корисних процедур і лікувальної гімнастики.
Я старалась і гордо не пропускала нічого. Навіть до тренажерної зали записалась дуже вже до вподоби припала мені інструкторка з ЛФК, пані Оксана.
Лікарі казали, що я молодець, відновлення йде повним ходом.
Я усміхалась, чемно кивала, а глибоко в душі було сумно.
Вперше за все життя я не готувалася до Різдва. Не купувала солодощів для онуків, не думала про узвар, і не вибирала вишиванку для свята.
Свято відбувалося десь осторонь, ніби й не про мене.
“Здоров’я важливіше”, вкотре твердила я собі, гарно відзначу свято разом із сусідкою по палаті”.
30 грудня сусідку виписали. Коли за нею зачинились двері, я залишилась сама. Абсолютно. У повній тиші.
***
31 грудня вранці зателефонували діти привітали, розпитали про самопочуття, пообіцяли приїхати вже після свят.
Все зрозуміло у всіх свої родини, свої плани. В обід щось написали кілька колег…
А потім настала ніч.
***
Я почула, як після привітання президента у коридор вийшли інші “товаришки по нещастю”.
Звідти долинали радісні вигуки: “З Новим роком! З новим щастям!”
А я не зрушила з місця.
Мені здалося, що між мною і цим святковим гомоном невидима стіна.
І що я нікому тут не потрібна
***
Я взяла до рук телефон так кортіло почути чийсь живий голос!
Та кому дзвонити?
Контактів повно…
“Леся” однокласниця, з якою не бачилися роками й тільки вподобайки в соцмережах обмінюємось.
Зручно. І так сумно.
“Володимир” колишній чоловік. Йому взагалі не мала сенсу дзвонити.
Я гортала далі.
“Мирослав” мій син. Звісно, він візьме слухавку, поговорить Якщо треба все кине, примчить до мене.
Але я не хотіла показувати себе слабкою. Він звик бачити мене сильною
Перелік інших номерів теж не став для мене рятівним колом. Я так і не знайшла того, кому могла б ось так просто зараз подзвонити, хоча б із приводом привітати зі святом. Мій дзвінок здавався недоречним. Мені здавався. Що вже там про інших казати?
Та хоч комусь прошепотіла я в стерильній тиші палати.
І розплакалась…
Виходило, що я маю майже все: дім, роботу, досвід, море знайомих.
І водночас нічого і нікого.
***
Коли я до кінця це усвідомила, вирішила тікати.
Кинула на плечі пальто й вийшла на вулицю. Морозне повітря обпекло легені.
Поруч з центром був невеличкий скверик, весь засипаний снігом. Я попрямувала туди просто треба було кудись іти.
На лавці сидів чоловік, десь мого віку, може, трохи старший.
Він не дивився на вогні Львова. Дивився в нікуди.
Моє серце раптом стислося. Захотілося сказати йому бодай слово.
Тихо сказала:
Доброго вечора.
Він підняв погляд. Усміхнувся щиро, з маленькими зморшками біля очей.
І вам доброго. З Новим роком.
Я мимоволі усміхнулась. Такі прості і потрібні слова. А в душі щось раптом здригнулось.
А чого ви тут?
Немає з ким говорити вдома, спокійно відповів він. Дружини нема вже три роки. Донька в Польщі, подзвонила зранку, привітала. Сказала, зайнята. От сижу. А ви з лікарні?
Я кивнула:
Так. Відновлююсь після хвороби. І знаєте сьогодні зрозуміла, що нема кому дзвонити у новорічну ніч. В телефоні сотня контактів, а слова сказати нема кому.
Він не здивувався.
Так… Самотність підкрадається тихо. Колись розумієш: якщо з тобою щось станеться то, може, ніхто й не дізнається. Ніхто не почує. І не прийде. Подивився на мене уважно. Тому, аби не пропасти, треба наважитися. Наприклад, заговорити першою. От як ви сьогодні наважились. Значить, ви сильна.
Я не відчуваю себе сильною
Це не має значення, лагідно сказав він. Сильними не народжуються. Сильними стають, коли йдуть на зустріч життю. Навіть коли воно відмовляється. І знаєте якщо завтра ви не прийдете я все одно чекатиму. Бо тепер знаю, що ви є.
Його слова були такі щирі, що я раптом зрозуміла: все життя шукала того, хто врятує мене від самотності і навіть не підозрювала, що сама можу стати порятунком для когось іншого.
***
Коли я поверталась у палату, в кишені грівся клаптик паперу новий знайомий, пан Степан Олегович, вивів тремтячим почерком свій номер телефону.
Порожнеча в серці не зникла. Але в ній виникло щось тепле. Відлуння чужого голосу:
Я чекатиму…
Вперше за довгий час я думала не про те, що втратила, а про те, що буде завтра. Не в масштабах “нового життя”, а просто завтра. Вранці.
“А може подзвонити? думала я, засинаючи. Просто сказати: «Доброго ранку, пане Степане»”