Щойно мила посуд на кухні, до мене зайшов Іван. Перед цим він вимкнув світло.
Ще цілком світло, буркнув невдоволено. Навіщо марнувати електрику?
Я хотіла пральну машинку поставити, відповіла я.
Вночі поставиш, сказав Іван сухо. Коли електрика дешевша. І не треба так посилено воду відкривати. Ти дуже марнотратно користуєшся всім, Марічко. Дуже. Хіба тобі не зрозуміло, що так ти наші гроші просто зливаєш?
Він скрутив кран, я подивилася на нього з відчаєм. Витерла руки рушником і сіла до столу.
Іване, а ти колись дивився на себе збоку? спитала.
Та щодня тільки цим і займаюсь, зло відказав чоловік.
І що про себе думаєш?
Як про кого? уточнює Іван.
Як про чоловіка і батька.
Чоловік як чоловік, знизав плечима. Батько як батько. Звичайний, не кращий, не гірший. Як усі. Чого пристала?
Ти вважаєш, що всі чоловіки та батьки такі, як ти?
Ти зі мною сваритися хочеш, чи що? перебуває.
Я згадала, що назад шляху вже немає треба говорити до кінця, поки він не зрозуміє, що жити з ним це мука.
Знаєш, Іване, чому ти досі мене не покинув?
А чого маю покидати? посміхнувся криво.
Хоча б тому, що ти мене не любиш. І дітей не любиш.
Хотів щось сказати, я перебила:
Не заперечуй, бо це факт. Ти взагалі нікого не любиш. І сперечатись про це не будемо, щоб дарма не гаяти часу. Я хочу сказати інше: чому ж ти нас досі не кинув?
От цікаво, чому ж?
Від жадібності, Іване. Ти настільки скупий, що розлука для тебе це найбільша фінансова втрата. Скільки ми вже разом? Пятнадцять років? За що пішли ці роки? Що ми досягли, окрім того, що одружилися та народили дітей? А досягнення де?
У нас ще все життя попереду, мовить Іван.
Не все, Іване. Лишилось небагато. За цей час ми жодного разу не поїхали на море. Навіть по Україні кудись відпочити не зібралися. Тільки місто бачимо. За грибами і то не їздили, бо дорого.
Бо ми гроші збираємо на майбутнє, відповідає Іван.
Ми? Може, це ти збираєш?
Для вас стараюсь, бурчить.
Для нас? Ти щомісяця відкладаєш мої й свої гроші на рахунок для мене і дітей?
Звісно, гордо.
“У нас”? Може, у тебе десь там щось і лежить, а не у нас. Давай перевіримо: дай мені грошей, куплю одяг дітям і собі. Бо вже пятнадцять років доношую плаття, в якому виходила заміж, та одяг, який мені віддала твоя братова. І дітям те саме. Вони доношують усе за старшими братами. І ще! Я б хотіла винайняти окрему квартиру, бо набридло жити з твоєю мамою.
Мама дала нам дві кімнати не скаржся. А діти й так мають що носити після двоюрідних братів.
А я? Чий одяг мені підходить? Твоєї братової?
Захаращуватись є чим? фиркає Іван. Тобі 35 років, ти мати двох дітей, про шмотки взагалі забудь.
А про що тоді мені думати?
Про сенс життя, урочисто каже Іван. Є речі набагато важливіші духовність, розумієш?
Ага, кажу. Тому ти все тримаєш у себе і нам нічого не даєш? Щоб ми росли духовно?
Бо вам нічого не можна довірити! Ви все одразу витратите. А якщо щось станеться на що жити?
Коли саме вже почнемо жити? Не бачиш, що ми й так живемо, наче вже “щось трапилось”?
Іван мовчав, я продовжила:
Ти економиш навіть на милі, туалетному папері та серветках. Мило та креми тягнеш з фабрики.
Гривня гривню береже. З дрібниць починається.
Так скажи хоча б, скільки чекає ще? Десять? Пятнадцять років? А може, двадцять? Мені вже 35. А дозволиш жити, коли буде 40? Або 50? 60? Може, тоді почнемо жити по-людськи, з хорошим туалетним папером?
Тиша.
Розумію, ловлю себе на сарказмі. Яке там у пятдесят! А може, у шістдесят? Можна буде новий одяг купити?
Він мовчав.
А раптом ми до шістдесяти не доживемо? Постійно харчуємося найдешевшою їжею, переїдаємо, бо хочеться наїстися. Це ж на здоровя шкодить. Але й не в цьому головна проблема. Ми невдоволені, знервовані ти ніколи цього не помічав? З таким настроєм довго не живуть.
Якщо ми від мами поїдемо і будемо добре харчуватись грошей не будемо накопичувати
Так, не будемо, ствердно кажу. Ось чому я йду від тебе. Бо я втомилася економити. Я більше не хочу. Ти хочеш економ собі далі.
А як ти житимеш? злякано Іван.
Якось проживу. Орендую квартиру для себе й дітей. З моєю зарплатою вистачить і на житло, й на одяг, й на їжу. І нарешті не слухатиму нескінченних твоїх лекцій про економію. Прати буду вдень, а не по ночах. Якщо забуду вимкнути світло не трагедія. І купуватиму найкращий туалетний папір і серветки. У магазинах теж не чекатиму акцій, а братиму те, що подобається.
А відкладати не зможеш!
Чому? Якраз зможу. Твої аліменти на двох дітей і відкладатиму. Хоча ні, не буду. Не хочу. Я буду жити від зарплати до зарплати. А на вихідні буду возити дітей до мами. У цей час піду в театр, ресторан чи на виставку. Влітку на море. Думаю, де саме, ще визначуся. Щойно звільнюся від тебе вирішу.
Іван знітився, видно було, як йому страшно. Не за мене чи дітей за самого себе. Він швидко порахував у голові, скільки йому залишиться після аліментів і витрат на дітей, що їх йому привозитимуть на вихідні. Але найбільше його розлютило те, що я поїду на море. Бо ці гроші нібито його.
Я не сказала найголовнішого, кажу. Ми розділимо рахунок, де ти накопичував.
Як це поділимо?
Порівну. За всі 15 років. І ці гроші я також витрачу. Я більше не накопичую на життя, Іване. Я буду жити зараз.
Іван намагався щось сказати, але не міг.
Знаєш, яка у мене мрія? Коли прийде мій час іти з цього світу, я хочу, щоб на моєму рахунку не залишилось жодної копійки. Тоді буду знати: усе витратила на свою справжню, не відкладену на потім, життя.
Через два місяці ми з Іваном офіційно розлучилися.