Неприємно у свої 40 залишитись зовсім однією. Проте саме так сталося зі мною. Мої батьки п0mepлu, а сама я так і не вийшла заміж. Навіть людей, яких можна було б назвати друзями, в мене немає. Єдине, що приносить мені радість – дача недалеко від міста. Дісталась вона мені від матері, і тепер я про неї піклуюсь. Влітку на місяць приїжджаю, щоб пожити, дати душі відпочити. Саджу квіти, поливаю огірки. Загалом, просто насолоджуюсь природою.
Єдина проблема виникає взимку, коли все вкриває снігом. У мене недостатньо часу і сил, щоб встигати його змести. Та й допомогти нікому. Минулого року я потрапила в лікарню із запаленням легень, пропало багато овочів, але я їх швиденько привела до життя.
Цього разу приїжджаю, а брама відчинена. Я завжди уважна до таких речей, ніколи не забуваю закривати. Одразу злякалась, що хтось проліз в дім і пограбував мене. Одне не зрозуміло – для чого? Будиночок старенький, красти нічого. Підійшла до дверей, а вони відкриті. Взяла палицю, що стояла при вході, і тихенько ввійшла. З першого погляду, нічого не зникло. Лише старе покривало лежить і горнятко з тарілкою. Я акуратна, одразу прибираю за собою, тож тут точно хтось побував.
Страх почав розсіюватись, а на його місце прийшло роздратування. Хто ж посмів пробратись до чужого будинку і користуватись речами в ньому. Винного я знайшла швидко, як тільки виглянула у вікно. Хлопець років 12 сидить на землі біля невеличкого вогнища, мабуть, змерз. Звідки він взявся і чого хоче?
Вже впевнено вийшла з дому і чекала, поки він мене не помітив. Хлопець спершу налякався, але потім почав жваво виправдовуватись:
- Я прошу пробачення, що вдерся до вашого дому…
Своєю чесністю він спромігся збити мене з пантелику.
- І як давно ти тут? В домі ж навіть поїсти нічого.
- Вже декілька днів. А їжі я з собою трохи маю. Ось тут у мене є бутерброд із сиром. Хочете?
Розгорнув маленький пакетик і простягнув мені шматок хліба. Як же він на одних бутербродах живе.
- А як тебе звати? І чому ти тут?
- Я – Ігор. У мене мати померла, а батько давно втік. Не хотів, щоб мене до дитячого будинку забрали.
- А що більше нікому з тобою посидіти? Можливо, дідусь чи тітка?
- А іншим все одно. Я декілька разів втікав з дому, і мене ніхто не шукав. Повертався лише тому, що ставало холодно, або я вже не міг терпіти голоду. Одного разу прийшов до тітки, а вона мене прогнала.
Ми ще трохи поговорили, і я дізналась, що хлопчина навіть не з нашої області. Про те, як він потрапив до нас, страшно навіть питати. Життя хлопця не шкодувало. Мама пила, це її і згубило, а батько втік, ще коли дізнався, що вона вагітна.
Серце краялось, коли я слухала його історію. Хотіла помогти, але я навіть не знала з чого почати. Ніколи не цікавилась питанням усиновлення, та й не знала, чи зможу забезпечити хлопчині хороше майбутнє. На ніч, звісно, дозволила йому залишитись, та й супом нагодувала. Сама не зімкнула очей, думала, як все влаштувати. Вранці подзвонила знайомому з соціальної служби. Він мені і погодився допомогти.
Василь Дмитрович чоловік не молодий, але добрий. Не раз виручав мене, коли була потрібна допомога. Довелось трохи повозитись, назбирати документів, з’їздити в рідне місто Ігоря. Але воно було того варте, вже через деякий час я стала матір’ю. Хлопчина мав рацію, ніхто з його родини не погодився взяти опіку, але він, здається, був радий залишитись зі мною.
Ось така-от історія. Про те, як я стала мамою дорослого сина. Живемо тепер двоє. Він хлопчина працьовитий, тому й дача наша грає новими барвами. В школі йому теж все вдається, тому за його майбутнє я не хвилююсь. Від нього можна дечого навчитись: не зважаючи на життєві обставини, завжди залишатись хорошою людиною.