Працюю я на вахті чотири доби через три вже більше десяти років, і кожне моє повернення виглядає однаково. Після здачі посту я сідаю до свого сірого мінівена і їду близько ста кілометрів додому. По дорозі я заїжджаю на заправну станцію та в цілодобовий магазин.
Живу я сам, то ж їсти мені ніхто не готує, тому викручуюся, як можу. А в цілодобових супермаркетах завжди можна знайти щось смачне.
Того вечора я повертався, як завжди. Була вже пізня година. Близько опівночі, і це я ще швидше виїхав, ніж минулого тижня.
Щоб не заснути в дорозі, прикупив собі на заправці кави і попивав її. Далі вирушив до магазину по продукти. Наступна зупинка – мій дім. Та от я вже був майже на своїй вулиці, як побачив, що в мене закінчилися сигарети.
Тож я вирішив їх прикупити одразу, тому повернувся до найближчого магазину. Я побачив, що ще працює кіоск на зупинці, то й придбав необхідне там. Мені пощастило, що вони працювали і в них були саме ті сигарети, які мені подобаються, адже їх інколи важко знайти.
Я розрахувався і повертався до свого авто, аж побачив, що в кутку зупинки на бруківці сидить старенька жіночка. Жінка виглядала охайно і доглянуто.
Я підійшов і допоміг бідолашній піднятися на ноги та присісти на пусту лавочку. Було помітно, що почуває сердешна себе погано.
Я запитав, куди її відвезти і чи має вона при собі телефон або номер рідних. Жінка відповіла, що дорогу до їхнього будинку перекрили, бо ремонтують каналізаційні труби, тож екстрена медична допомога, яку вона викликала, не могла приїхати до її під’їзду.
Жінка була вдома сама, дочка на роботі в нічну зміну, відволікати її вона не захотіла. Тому й викликала швидку допомогу на найближчу зупинку ще о восьмій годині.
Коли я глянув на свого годинника, то побачив, що вже пів друга ночі. Бідолашна, це ж скільки часу вона тут чекає. За цей час і померти можна було. Вона запитала мене, чи вже минуло пів години. Я так зрозумів, що жіночка втрачала свідомість і тому не відчувала часу.
Я нічого не відповів і сказав, що сам довезу її до лікарні. Вона кивнула головою та трималася за тіло в області серця. Мабуть, їй було дуже погано і вона з останніх сил тримала себе при свідомості.
Я підхопив цю бабусю на руки, помістив на заднє сидіння свого авто. До лікарні ми приїхали за лічені хвилини. Я вже не зважав ні на світлофори, ні на правила дорожнього руху.
Нас прийняти відмовилися і сказали, що потрібно викликати бригаду швидкої допомоги, або чекати до ранку і йти в поліклініку. Я злісно глянув на цю медсестру та сказав кликати лікаря. Лікар мені сказав те саме, ще й почав торочити, що без документів стареньку не прийме, хіба за окрему плату.
Я так розлютився. Хотів йому добре надавати, але часу було обмаль. Я впихнув цьому горе-лікарю дві тисячі гривень і сказав пришвидшитись.
Він оглянув бабусю і дав жест медсестрі, щоб покликала кардіохірурга, який чергував тієї ночі. За кілька хвилин назустріч мені поспішала жінка. Красива жінка. Вона призупинилася біля мене і запитала, що трапилося. Я їй простягнув гроші, вона вдарила мене по руці і зайшла до палати.
Це була її мама. Уявляєте. Бідолашна лікарка спочатку розгубилася, а пізніше приступила до спасіння тієї бабусі.
Лікаря, який у мене вимагав гроші і відмовлявся прийняти хвору жінку, звільнили. Бабусю вилікували.
Дочка тієї бабусі – лікарка, не знала як мені дякувати, що я посеред ночі не залишив її маму на вулиці. Адже їй було так погано, що вона б до ранку не дожила.
А я дивився на цю лікарку і нічого не чув. Я не знаю як, але з моїх уст вирвалося лише одне:
– «Виходь за мене».
Так ми одружилися. Ось така непередбачувана доля. Зараз ми живемо всі разом і чекаємо на появу на світ нашого синочка.