Я зіткнувся із ситуацією, у яку не можу повірити. Я вже дорослий чоловік, мені 54 роки, і я ще цілком можу подбати про себе та допомогти дітям, якщо в цьому виникне потреба. Моя дружина п0mepлA 10 років тому, увесь цей час я почувався дуже самотньо. А нещодавно зустрів подругу дитинства, а вона р0злyчeнa, тож ми і вирішили, що це доля. Надумали зіграти весілля.
У мене є дорослий син. Він живе в іншому місті, має сім’ю і двійко дітей, загалом живе щасливо. Приїжджає іноді навідати мене чи допомогти по господарству, але таке трапляється рідко. Я його розумію, в нього своє життя, має на нього право.
Тож я вирішив у першу чергу зателефонувати йому та повідомити радісну новину. Я був переконаний, що він радітиме, тому що в мене з’явилась компанія і мені не доведеться решту своїх днів тинятись одному у своєму домі. Але де ж там. Син не лише не привітав мене, але й почав звинувачувати. Сказав, що це дуже підло з мого боку так робити. А я не розумію, що підлого у тому, щоб бажати собі щастя.
Не зважаючи ні на що, ми зіграли весілля. Звісно, що невеличке, запросили лише найближчу рідню і декількох друзів. Син мій відмовився приїжджати, тож на святкуванні його не було. Мені було дуже сумно, що він так поводиться. І я знаю, чому його так турбує моя нова дружина. Річ у тому, що я живу в досить великому будинку, який сам і збудував, тож після моєї смерті його доведеться ділити, а син цього не хотів.
Він намагався переконати мене, щоб ми з дружиною офіційно не розписувались, бо вона не має власної нерухомості, зате має дітей і внуків, які будуть претендувати на моє майно після моєї смерті. Кричав на мене, мовляв, як я можу так вчинити з рідними дітьми і внуками.
А я не розумію, в чому проблема. Син працює в хорошій фірмі, у них є власна квартира в центрі міста, дві машини і загалом вони дуже добре забезпечені. Я завжди був готовий допомогти, як фізично, так і фінансово, але ж не було потреби. Для чого йому мій будинок, я не розумію. Схоже на звичайну жадібність.
Минуло вже пів року після мого одруження, а син продовжує мене ігнорувати. Я багато разів телефонував, запрошував у гості, я ж скучив за ним і за внуками, але він не хоче мене слухати. Каже, що приїде лише тоді, коли я прожену з дому свою дружину. Я цього робити не буду? Ну хіба так можна? Вже навіть моя сестра, його тітка, телефонувала, щоб напоумити його. Сказала, що ділити моє майно при житті – це дуже підло, синові не годиться так поводитись, але вона теж не мала на нього жодного впливу.
Хіба я чиню егоїстично? Невже мені не можна мати власне щастя, хоча для цього є всі умови? Невже важливо, кому дістанеться мій дім після смерті? Чи, можливо, я дійсно не маю рації, варто переписати дім на сина, щоб відновити з ним відносини? Порадьте мені, як вчинити?