Мені 26, і це мої перші пологи. Я дуже хвилювалась, але допомогло те, що разом зі мною в палаті лежала дівчина мого віку.
Ми навіть чимось схожі одне на одного, але це лише зовнішньо. Я мовчала фактично увесь час, а от Марина розважала мене історіями, смішила і просто допомагала пережити цей час. Народили ми з різницею у дві години. Виявилось, що в Марини народилась двійня, що стало для неї справжнім сюрпризом, і як мені здалось, – не надто приємним.
У мене ж народився маленький хлопчик, який із самого початку поводився як ангел. Не плакав, багато спав, а коли не спав, то просто дивився на світ своїми великими очима. Марині так не пощастило. Мало того, що дітей виявилось двоє, так вони ще й постійно плакали і докучали. Я намагалась допомогти, як могла. А через декілька днів, коли нас вже мали виписувати, Марина вийшла у коридор і більше не повернулась. Вона просто покинула своїх дітей.
Вона повідомила медсестрам, що не може нести таку відповідальність і не має можливості забезпечувати дві дитини. Всі були дуже здивовані і сумні, адже дітей готувались відправити до дитячого будинку.
Я довго думала, але рішення все ж прийняла. Забрала цих дітей собі. Я піклувалась про них усі ці дні, і вони вже стали мені рідними, тож я не могла допустити такої нещасливої долі для них. Ось так сталось, що додому я поверталась із трьома дітьми: своїм хлопчиком і ще двома дівчатками-близнюками.