Мене звати Євгеній, і я вже вдруге одружений. У мене є син від першого шлюбу, а в моєї дружини є донька. Вона р0злyчuлacь зі своїм чоловіком через постійні сварки, а моя дружина п0мерла при пологах. Ми живемо всі разом, і до цього часу все було добре.
Ми завжди добре розумілись, і в нашому домі завжди панує порядок і взаємоповага. Я вже навіть звик, що мій син називає дружину матір’ю, а її донька кличе мене татом.
Але одного дня я зайшов до нашої спальні і побачив, як донька моєї дружини відкриває усі шухляди та перебирає в них речі. Я трохи насварив її і пояснив, що не можна брати чужі речі або ритись в чужих кімнатах. Я думав, що ми зрозуміли одне одного, але ввечері дитина пожалілась моїй дружині, тож у нас зав’язалась сварка:
- Ти не любиш мою доньку! – саме з такими словами дружина зайшла до кімнати.
- Люблю. Просто не так, як рідну дитину. Ти сама розумієш, що ми не так давно разом, я не можу просто взяти і стати для неї батьком. Але я поводжусь саме, як мав би поводитись. Якщо дитина робить щось не правильно, їй потрібно про це сказати, що я і зробив.
Не розумію, в чому претензія до мене. Я нікого не бив, а лише провів бесіду з метою виховання. А що я мав зробити? Та й, якщо бути чесним, дружина мого сина теж не дуже пестить. Ми довго сварили, але зрештою обоє залишились при своїй точці зору та домовились, що не будемо займатись вихованням дітей одне одного.
Я розумію, що діти не винні в наших непорозуміннях і ми маємо приймати та любити їх як своїх. І, можливо, одного дня я дійсно відчую себе батьком для дівчинки, але не так швидко. Зараз я роблю усе, щоб забезпечити її усім необхідним. Але попри все вона ніколи не зможе стати для мене на рівні сина.
Я стараюсь ставитись до обох дітей однаково, але свої почуття підробити не вдасться. І раніше це всіх влаштовувало, не знаю чому раптом це стало для дружини такою великою проблемою.