Я росла в строгій сім’ї. Батько пішов від нас швидко, тож мати була сумною і справедливою жінкою. За кожну шкоду в домі я несла відповідальність, не важливо, розбила я чашку чи загубила гроші. А я була незграбною дитиною, тож часто отримувала від матері прочухана.
Якось одна старенька жінка, з маминої роботи, йшла на пенсію. Мамі довірили віднести їй прощальний подарунок, а оскільки мене не було з ким залишити, то я пішла разом із нею. Жінка була привітною і мала в домі чудову колекцію порцелянових іграшок. Вона одразу впала мені в око. Поки вони з матір’ю розмовляли, я підійшла, щоб розглянути їх ближче, взяла до рук і впустила. Мені здалося, що в цей момент все завмерло і затихло.
А потім мама почала кричати. Я знала, що так буде, але все одно не стримала сліз. Мені було дуже соромно перед бабусею. Але та відреагувала дуже спокійно. Відвела маму від мене і сказала:
- Не треба кричати на дівчинку. Вона ж ненавмисно. А якби з вами таке трапилось, то хто б мав накричати на вас?
Моя мама одразу затихла і вибачилась за свою поведінку. А бабуся продовжила:
- Невже якась іграшка вартує того, щоб дитина плакала, а ви нервувались? Гляньте, скільки тих іграшок ще залишилось. Та після моєї смерті їх і так продадуть або викинуть, нічого до того світу не заберу.
Потім вона приготувала нам чаю, дістала печиво, і ми спілкувались ще декілька годин. А коли ми вже йшли додому, вона подарувала мені одну з іграшок, що стояли на поличці.
Пройшло вже багато років, і я вже давно забула її ім’я, але її слова запам’ятала назавжди. Вона вже, мабуть, померла, а маленький порцеляновий котик досі стоїть в мене у квартирі, і я дивлюсь на нього, коли злюсь на дітей. Пам’ятаю, що жодна матеріальна річ не варта їхніх сліз.