Багато років тому чоловік пpoгнав мене з дому. Мушу сказати, що я навіть рада цьому, бо він і бuв мене і прuнuжував постійно, і багато іншого, про що я не хочу говорити. Ми довго не могли завагітніти, в чому він теж звинуватив мене, називав пр0клятою.
А минулого тижня я його зустріла. Давно ми з ним не бачились. Я тепер добре виглядаю, бо про мене піклуються, так ще й везла тоді перед собою коляску із своєю дитиною. Загалом, життя в мене склалось чудово.
Шкода, що я не можу передати вам, з яким здивуванням він запитував мене, чи це моя власна дитина. Не міг повірити. Не знаю, чого він очікував, але точно не щасливу жінку, яку колись прогнав зі свого дому. А тут ще й мій чоловік підходить і каже: «Моя».
Він машину припарковував, тож наздогнав мене пізніше і каже: «Це моя дитина» .
Тож я взяла його під руку, і ми пішли у своїх справах, залишивши позаду здивованого колишнього. Я навіть не оглядалась.
Як же добре, що наша зустріч відбулась саме так. Добре, що він побачив, що я без нього не розгубилась, а змогла знову стати собою.
Бажаю і вам іти від свого минулого. І не оглядатись.