Ми з дружиною вже давно переїхали жити до міста. Ми вже 30 років разом, і в нас є син, який закінчує навчання у столиці. Живемо не дуже багато, тож сину доводиться жити в гуртожитку.
У сусідньому селі залишилась жити моя теща і сестра дружини. У неї життя, на жаль, склалось не дуже вдало, вона так і не змогла вийти заміж, хоч вона й непогана жінка.
Останні декілька років сестра доглядає їхню матір, яка після інсульту не може вставати з ліжка. Дружина старалась відвідувати їх якомога частіше, привозить їсти, інколи трохи грошей дає. Коли в мене випадала нагода, то я допомагав із важкою роботою, але змоги бути там постійно в нас не було. Було помітно, що сестрі самій дуже важко доглядати за матір’ю, але вона ніколи не жалілась.
Пів року тому їхня мати померла. Дружина порадилась зі мною і сказала, що не буде навіть претендувати на батьківський дім і хоче, що він залишився сестрі, бо вона на це заслужила. Я й не думав сперечатись.
Минулого тижня з навчання повернувся наш син – Віталік. Ми сиділи на кухні, приємно бесідували, і раптом зайшла тема за спадок, тож ми розповіли, що віддали хату його тітці.
Ми не думали, що сина це якось хвилювало. Але, на наше здивування, він дуже засмутився і навіть розізлився. Образився на те, що ми не обговорили це рішення з ним. На наші з дружиною здивовані запитання Віталік відповів, що розраховував продати ту хату, а ще продати нашу квартиру, купити меншу, щоб подарувати йому квартиру у столиці. А якби цього не вистачило, то можна було б ще й взяти кредит.
Я навіть не знав, як на це відреагувати, так само, як і моя дружина. Ми просто сиділи і дивились на нього. Невже він не розуміє, про що говорить? Віталік жив далеко і можливо не знає, як важко було тітці доглядати за лежачою матір’ю. Скільки зусиль, сліз і грошей було вкладено в її добробут. І після цього всього просто забрати в неї дім? Коли ж він став таким жадібним?
Мені здається, що ми вчинили правильно. А як ви думаєте?