Ми з дружиною усе життя прожили в селі. У нас по сусідству живе старенька бабуся, ми кличемо її тітка Нуся. Декілька місяців тому вона прихв0ріла, а оскільки її діти живуть далеко, то за нею нікому було приглядіти. Окрім нас.
Вона часто кликала мене або дружину, коли їй треба було купити хліба, молока чи ліків, чи просто допомогти по господарству. Це було не дуже просто, адже в нас самих часто були справи, але відмовити їй ніхто не міг.
І так пройшло майже 3 тижні. Ми допомагали, чим могли, тож коли вона одужала, ми навіть стали рідніші. Приходили в гості і просто завжди запитували, як вона почувається і чи нічого не потребує.
А потім до неї в гості завітали її діти з сім’ями. А в них є діти такого ж віку, як і наша донечка, тож вона побігла гратись з ними. Через декілька годин дитина повернулась вся в сльозах, але не хотіла нічого розповідати.
Після вмовлянь моя дружина все ж змогла дізнатись, що так засмутило дитину.
Виявилось, що тітка Нуся повернулась з базару з різними смаколиками і фруктами і стала вгощати усіх, крім нашої доньки. А потім вони всі сіли за стіл, а дитину просто відправили додому. Це востаннє ми були такими привітними до сусідки.
Десь через тиждень вся сім’я роз’їхалась, а бабуся знову залишилась одна. За цей час вони неодноразово мали змогу запросити нас у гості або просто пригостити чимось, але вони не стали цього робити. Зрештою тітка Нуся вийшла на подвір’я і попросила мене нагострити ножі.
А я вже не мав бажання прислуговувати, тож сказав їй, що в мене немає часу і що варто було у свого сина просити допомоги.
З того часу сусідка страшно на нас ображена. Навіть не вітається при зустрічі. Я розумію, що можливо був грубим, але я втомився, що ми постійно допомагаємо, а у відповідь нічого.