Ця історія мене дечому навчила, і я сподіваюсь, що і вас навчить. У мене є донька, два роки тому вона народила свою третю дитину. Чоловік пішов від неї, коли дитині не було ще й пів року. У неї є своя квартира, але на цьому все. На роботі не працює, досі у декретній відпустці, ледве зводить кінці з кінцями. Я інколи допомагаю фінансово, але цього не завжди досить.
Донька нарешті зібралась із силами та вирішила повернутись на роботу. Це не дуже допомогло, бо вона так і не закінчила університет, але хоч який, але дохід. І щоб зекономити на дитячому садку, вона попросила мене, щоб я сиділа з дітьми, бо в мене є вільний час. Я одразу відмовилась.
Можливо, воно й неправильно було, але я вже давно жила одна і не хотіла повертатись до такої важкої рутини. Я часто хворіла і не розуміла, чому її діти повинні мене обтяжувати. А вони в неї всі галасливі, то я і тижня не протягнула б. Якби на вихідні, то я ще б погодилась, а так – не хотіла цього. Хотіла на старість років пожити для себе.
Донька образилась трохи й пішла по допомогу до свекрухи. Та погодилась і стала доглядати за дітьми, поки донька була на роботі. Внуки швидко до неї звикли та полюбили. А на мене навіть не реагують, ніби я їм чужа людина, не радіють, коли я в гості приходжу.
А одного разу, коли ми з донькою говорили по телефону, то я покликала їх у гості й почула слова внука:
- Не хочу до неї їхати. Інша бабуся набагато веселіша, краще до неї.
Я вдала, що не розчула цього, але це мене сильно образило. З того часу я стала приділяти внукам більше уваги. В гості приходила і до себе забирала. Стараюсь купити їм чогось солодкого або принести іграшку. Мені більше не хочеться залишитись однією на старість.